На самоті, 91-річний старець врятував цуценя, не підозрюючи, що незабаром воно врятує його самого.
Після втрати дружини та сина, 91-річний Грицько перестав вірити в чудеса. Його життя у маленькому селі біля Львова перетворилося на сірий потік днів, де кожен крок віддавався болем у старих кістках. Але все змінилося у той момент, коли він знайшов покинуте цуценя в порваній коробці при дорозі. А через два роки, коли цей пес зник, пошуки привели старця до дива, про яке він навіть не смів мріяти.
Холодний осінній вітер ганяв опале листя по пустельній стежці, що вела до старої церкви. Грицько поволі брів, спершися на потертого ціпка, кожен крок був для нього випробуванням. У 91 рік він рухався обережно, а кожен вдих нагадував, як довго він живе — і як самотньо. Після смерті дружини Ганни та сина Павла, які загинули в страшній аварії багато років тому, його світ розвалився, залишивши тільки порожнечу.
Туман стелився над землею, оповиваючи все навколо примарним серпанком, коли слабкий звук змусив його зупинитися. Жалібний скавуліж, ледве чутний, доносився з мокрого картонного ящика, покинутого біля узбіччя. Суглоби, замучені артритом, занили, коли він, кректаючи, нахилився подивитися. Всередині тремтіло крихітне цуценя — чорно-біла грудочка з величезними очима, повними благання. На кришці коробки криво висіла записка: «Подбайте про нього!»
Серце Грицька, закам’яніле від горя і самотності, здригнулося. Він прошепотів, дивлячись у ті очі:
— Видно, Бог все-таки не забув про мене…
Тремтячими руками підняв малюка, загорнув у старий піджак і попрямував додому. Церква зачекає — цей крихітний ангел потребував його більше.
Цуценя він назвав Левчиком — так Ганна хотіла назвати їхню другу дитину, якої доля їм не подарувала. У добрих очах пса було щось від її ніжності, і це ім’я лягло на душу, як рідне.
— Сподіваюся, ти мене полюбиш, малюк, — сказав Грицько, а цуценя відповіло, озиваючи маленьким хвостиком.
З першого дня Левко увірвався в життя старця, наповнивши її радістю та дзвінким гавкотом. Він виріс у великого пса з білою плямою у формі зірки на грудях. Вранці приносив Грицькові капці, а вдень сидів поруч, поки той пив чай, ніби відчуваючи, що старець потребує його тепла. Два роки вони були нерозлучні. Левко став для Грицька сенсом вставати вранці, виходити на вулицю, усміхатися світу. Їхні вечірні прогулянки по селу стали звичним явищем: скорчений старець і його вірний пес, що неквапливо брели в сутінках.
Але одного разу настала та жахлива жовтнева четвер. Левко весь день був на нервах — вуха тремтіли, він то й діло вив, тулячись до вікна. Тоді в селі було гучно: неподалік, біля закинутого саду, зібралася зграя бездомних псів. Пізніше Грицько дізнався, що їх приманила течка однієї з собак. Левко метушився біля дверей, скиглив, ніби щось його кликало назовні.
— Спокійно, друже, — ласкаво сказав старець, беручи повідець. — Після обіду погуляємо.
Але тривога Левка тільки зростала. Коли Грицько випустив його на загороджене подвір’я, як робив завжди, пес кинувся в дальній кут, завмер, дослухаючись до далекого гавкоту. Старець пішов у дім готувати їжу, але через п’ятнадцять хвилин, покликавши Левка, не почув відповіді. Хвіртка була відчинена, у поштовій скриньці лежав лист. А пса не було. Може, листоноша забув зачинити? Паніка стискула груди Грицька. Він хрипло кликав Левка, обходячи подвір’я, але той зник.
Години перетворилися на дні. Грицько майже не їв, не спав, сидів на ґанку, стискаючи нашийник Левка. Ночі стали нестерпними — тиша, до якої він звик, тепер розривала душу, а цокання старого годинника било по нервах. Коли сусід Іван прибіг із звісткою про збитого пса на шосе, ноги старця підкосилися. Серце розлетілося на уламки. Дізнавшись, що це не Левко, він зітхнув із полегшенням, але тут же відчув провину. Він поховав того пса, шепочучи молитву, — не міг залишити його без прощання.
Два тижні надія згасала. Біль у суглобах терзала сильніше — чи то від пошуків, чи то від повернутого самотності. І раптом тишу розірвав дзвінок телефону.
— Грицько Петрович, це дільничний Сергій, — голос тремтів від хвилювання. — Я не на службі, гуляв біля лісу за старим млином. Чую гавкіт із закинутого колодязя. Здається, це ваш пес. Приїжджайте!
Старець, тремтячи, схопив тростину, кинувся до Івана, благаючи відвезти його. Біля колодязя їх чекав Сергій із мотузками і ліхтарями.
— Він там, — сказав він. — Бачив білу зірку на грудях, коли підсвітив.
— Левко! — крикнув Грицько, голос зривався. — Синочок, ти чуєш мене? Відгукнися!
З глибини донісся знайомий гавкіт. Через годину приїхали рятувальники. Один спустився вниз, і незабаром натовп ахкнув від радості. Левка витягли — брудного, схудлого, але живого. Як тільки його відпустили, він кинувся до Грицька, збивши старця з ніг.
— Мій хлопчику, — плакав той, вчепившися в шерсть. — Наполохав ти мене до смерті…
Люди навколо аплодували, хтось витирали сльози. Старенька з сусіднього будинку прошепотіла:
— Два тижні він ходив, кликав пса, поки голос не сів. Ось вона, справжня любов…
Сергій допоміг старцю піднятися.
— Поїхали додому, — сказав він.
Наступного вечора дім Грицька гудів від голосів. Він зварив свій знаменитий борщ, а Левко ходив між гостями, але завжди повертався до ніг господаря. Пізніше старець сів у крісло, пес заснув поруч. Вітер за вікном тихо шепотів.
— Ганна завжди говорила, що сім’я знайде один одного, які б шляхи не обрала доля, — бурмотів Грицько.
Левко вві сні вильнув хвостом, погоджуючись. Тієї ночі вони спали спокійно, знаючи, що тепер разом назавжди.
