Вийшовши заміж тричі, я завжди намагалася стати ідеальною дружиною: тепер боюся залишитись на самоті на заході життя.
Я тричі пов’язувала свою долю вузами шлюбу, і кожного разу вкладала всю душу, щоб стати зразковою дружиною — турботливою, терплячою, готовою жертвувати собою заради близьких. Але всі три спроби побудувати щастя обернулися гірким розчаруванням, і тепер мене гнітить страх: а раптом старість я зустріну у порожнечі й самотності?
Мій перший чоловік, Іван, пішов, кинувши мені у вічі жорстокі слова: «Ти мені набридла». Я набридла, наші діти, моя турбота, мої старання. «Ти нудна, — сказав він, зневажливо дивлячись на мене. — Усе, що ти вмієш, — це готувати борщі». Тоді я вірила, що в цьому й полягає жіноче щастя: бути господинею, матір’ю, опорою для чоловіка. Я не розуміла, як його втримати, що зробити, щоб він залишився. І ось я залишилася сама — з двома дітьми на руках, розгублена і пригнічена.
Другий чоловік, Олександр, з’явився в моєму житті тоді, коли я вже сподівалася, що все буде інакше. Я вчилася на своїх помилках: намагалася бути мудрішою, менше вимагати, більше прощати. Але доля знову вдарила: грошей катастрофічно не вистачало, ми обидва надривались на роботі, а потім я захворіла. Не смертельно, проте достатньо серйозно, щоб мені знадобилася підтримка. І тут я побачила його справжнє обличчя. Він не кричав і не влаштовував сцен — просто зібрав речі й пішов до іншої. Хвора дружина, троє дітей — навіщо йому такий тягар? Він зник з мого життя так само тихо, як тінь вночі, залишивши мене боротися самотужки.
Третій чоловік, Дмитро, став для мене справжнім випробуванням. Коли ми зустрілися у невеликому містечку неподалік від Львова, він був ніким — зламаною, загубленою людиною без мети. Я буквально витягнула його з прірви: допомогла стати на ноги, віддала половину своєї зарплатні, підтримувала його мрії. Я тягнула його вперед, як бурлак тягне баржу проти течії, не жаліючи себе. А він нічого не робив для мене — ні єдиного доброго слова, ні краплини вдячності. Проте я переконувала себе: чоловік — голова родини, і я повинна його підтримувати, навіть якщо це означає тягнути все на собі. А нещодавно він подивився на мене холодними очима і виніс вирок: «Ти себе запустила. Стара, недоглянута».
Йому лише на три роки менше, ніж мені, але він вважає себе молодим, сповненим сил, а мене — чи не розваленою, негідною уваги. І це говорить людина, якого я роками утримувала, годувала, піднімала з колін! Мене охопила лють. Я більше не могла терпіти: перестала давати йому гроші, а він одразу назвав мене жадібною, згадав усі мої “недоліки”, як ніби я була зобов’язана йому до кінця днів. Його слова різали, як ножі, але відкрили мені очі: я більше не хочу жити задля того, хто мене не цінує.
І ось я стою на роздоріжжі, у свої сорок з лишнім, із розбитим серцем і порожніми руками. Стільки років я вкладала душу в ці стосунки, стільки сил віддала, щоб зробити їх краще, а що в підсумку? Порожнеча. Я навіть боюся думати про майбутнє. Кому я тепер потрібна? Адже старших жінок не люблять — чи я помиляюся? Ці думки гризуть мене, як холодний вітер в осінню ніч, і я не знаю, де знайти відповідь. Тричі я намагалася побудувати родину, тричі обпалювалася, і тепер страх самотності стукає у мої двері усе голосніше. Невже це все, що мені судилося? Невже я залишуся сама, дивлячись, як життя проходить повз?”
