«Я не дозволю, щоб моя мама опинилася в будинку для літніх людей!» — заявила з показною рішучістю тітка, забравши хвору бабусю до себе. Через три місяці ми дізналися, що вона здала її в пансіонат для літніх людей.
Я ніколи не забуду той день, коли моя тітка Світлана, сестра моєї мами, з театральним пафосом забрала до себе нашу хвору бабусю Ніну. Це було справжнє видовище, повне гучних слів, звинувачень і гірких сліз. Скільки образливих фраз ми тоді почули від неї! Вона кричала так, що, здається, її голос розносився по всьому селищу, немовби вона хотіла, щоб кожен сусід у нашому маленькому містечку під Білою Церквою знав, яка вона «праведниця», а які ми «безсердечні».
— Я не дозволю, щоб моя мама гнила у будинку престарілих! У мене є совість, не те що у вас! — кидала вона в обличчя моєї мами з такою люттю, що донині мурахи по шкірі від тих спогадів.
Її слова звучали як цитати з якоїсь книги про сімейні цінності, але за ними ховалась лише злоба і осуд. Вона виставляла себе героїнею, а нас — чи не зрадниками. Але справа була зовсім не в совісті, а в тому, що бабуся справді потребувала серйозної допомоги, яку ми вже не могли їй надати.
Все почалося після того, як у бабусі стався інсульт. Її здоров’я зруйнувалося, наче картковий будинок: пам’ять підводила, вона могла загубитися у власній кімнаті, без причини плакала, а її поведінка стала загадкою. Іноді з цим можна було впоратися, але такі моменти ставали дедалі частішими і небезпечнішими. Одного разу ми повернулися додому і побачили картину, від якої кров холоділа: всі лампи в хаті горіли, з кранів текла вода, а газова плита була ввімкнена. Бабуся сиділа в кутку і щось бурмотіла, не розуміючи, що ледь не влаштувала пожежу. Слава Богу, ми встигли вчасно, інакше трагедії було би не уникнути.
Після чергового візиту до лікаря нам сказали страшну правду: стан бабусі буде тільки погіршуватись. Ліки могли трохи уповільнити цей кошмар, але на диво надії не було. Ми зрозуміли, що вона більше не може дбати про себе, а ми не в змозі бути поруч 24 години на добу. Робота, діти, побут — усе це не відпускало нас, і серце розривалося від безсилля.
Після довгих суперечок і сліз ми вирішили шукати гарний будинок для літніх людей, де про бабусю піклувалися б професіонали, де їй було б затишно і безпечно. Ми не збиралися її покидати — ми хотіли дати їй краще, що могли в цій ситуації знайти. Але коли про це дізналася тітка Світлана, яка жила в сусідньому Вінниці, вона приїхала до нас, наче фурія, готова знести все на своєму шляху.
— Як ви взагалі можете думати про те, щоб здати рідну матір до притулку? У неї є діти, а ви хочете позбутися її, як старих меблів! — кричала вона, блискаючи очима.
Її слова різали, як ножі. А потім вона, не слухаючи наших пояснень, просто забрала бабусю до себе, грюкнувши дверима так, що шибки затремтіли. Ми залишилися в тиші, оглушені її гнівом і власним розгубленням.
Минуло три місяці. Три довгих місяці, повних тривоги за бабусю. І раптом до нас дійшла новина, яка перевернула все з ніг на голову: тітка Світлана здала бабусю в будинок спокійної старості. Так, та сама жінка, яка клялася своєю совістю і звинувачувала нас у бездушності, сама не впоралась. Виявилося, що догляд за хворою старенькою — це не гучні слова, а тяжка праця, до якої вона була не готова.
Іронія долі обпекла мене, як розпечене залізо. Хотілося набрати її номер і закричати в трубку: «Де ж тепер твоя славнозвісна совість, тітко Свєто? Де твої обіцянки?» Але вона не відповідала. Очевидно, до неї дійшло, що вона перестаралась, що її гординя зіграла з нею злий жарт. Тільки от вибачитися або визнати свою помилку у неї не вистачило мужності. Ми залишилися з цим гірким післясмаком лицемірства, а бабуся — у чужих стінах, далеко від нас усіх.
