Виховала я трьох синів, а на старості виявилося, що вони мені не потрібні…
Я подарувала життя п’ятьом дітям. Віддавала їм усю себе, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селі під Полтавою, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Тепер мої сини і дочки розлетілися світом, завели свої сім’ї, а я залишилася сама, дивлячись у порожнечу, яку вони залишили за собою.
З дочками у мене стосунки міцні, як сталь. Вони приїжджають до мене, привозять гостинці, допомагають по господарству, наповнюють мій дім теплом і сміхом. Усі свята ми святкуємо разом — вони знають, як сильно я сумую в самоті, як гнітить мене тиша. У мене великий дім, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розпростертими обіймами. Але сини… Вони наче чужі. Мов я їм не матір, а випадкова тінь з минулого. Розумію, у них свої дружини, діти, клопоти. Але хіба можна так просто викреслити ту, що дала тобі життя?
Коли мій чоловік, Іван, подзвонив їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахнулися, як від настирливої мухи. Дім заливало дощем, вода капала просто на підлогу, а ми з чоловіком віддали останні гривні чужим робітникам, щоб врятувати наше гніздо. Сини навіть не поцікавилися, як ми впоралися. Вони не телефонують, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоча б слова, хоча б краплі поваги до старості, від них — гнітюча тиша.
Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Здається, це їхній власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного тягаря. Я придивлялася до невісток — усі троє, здавалося, добрі, розумні жінки. Але сини вічно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, дочки не працюють? У них немає родин? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми дружинами навіть онуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?
Зараз нам з Іваном потрібна допомога як ніколи. Здоров’я руйнується, мов старий дім під вітром, а сини відвернулися, ніби ми для них померли. Дочки із зятями возять нас по лікарнях, платять за ліки зі свого гаманця, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопці, яких я виховувала, годувала з ложки, вчила жити — вони кинули нас на призволяще.
Два роки тому середня дочка, Оля, потрапила в страшну аварію. Тепер вона прикута до інвалідного візка, і замість того, щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, поїхала торік в Канаду за кращим життям — її можна зрозуміти, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала найняти доглядальницю, але я відмовилася, ледь не розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб на схилі літ чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це чи нагорода за всі мої жертви?
Одна з невісток, дружина наймолодшого сина, якось обмовилася, що нам варто продати дім і переїхати в будинок для літніх людей. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною усмішкою, ніби йшлося про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке вимовити? Я ледь не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпомічні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сили вже не ті, і здоров’я підводить кожен день. Ми не вимагаємо багато — лише крихти уваги, трохи тепла від тих, кого виховували з любов’ю.
Ще раз я переконалася: ближче дочок нікого немає. Вони — моя опора, мої ангели, які не дають мені впасти в прірву самотності. А сини… нехай Бог їх судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише порожнечу і байдужість. Невже я заслужила, щоб на старості літ мене забули ті, заради кого я жила?
