Мене звати Соломія, мені 32 роки. Я живу у Львові. Все життя я намагалася бути міцною, відповідальною, надійною. Колись я була успішним адвокатом, будувала кар’єру з нуля роками. Але все змінила наша донька — Марічка. Їй діагностували розлади аутистичного спектру, і я зрозуміла: або кар’єра, або бути поруч із нею. Я обрала доньку.
Я пішла з роботи. Без жалю. Мені не було страшно. Я знала — їй потрібна щоденна турбота, тиша, материнські руки. Я вчилася відчувати її, розуміти, читати емоції без слів. Це стало моїм новим покликанням.
Чоловік, Дмитро, спочатку ніби підтримував. Казав, що пишається мною. Але з часом його поведінка змінилася. Він частіше затримувався після роботи, пояснюючи це «затятою нарадою» чи «зустріччю з колегами». Я не лізла у душу — вірила. А потім почула його розмову по телефону:
— Та годі тобі! Вона вдома сидить. Домогосподарка! Завжди у спортивних штанях, з дитиною на руках. Яка вже кар’єра? Тобі не адвокат, а квочка висиджувальниця.
Мене ніби обпалило. Він… справді так думає? Я, яка залишила все заради нашої дитини, стала посміховиськом? Не кричала. Не сварилася. Проти завмерла.
Я хотіла переконатися. Почала спостерігати. І одного разу, прибираючи у вітальні, побачила його повідомлення:
«Ну, так розкажи ще про свою ідеальну дружину — ми аж сльози витирали!»
Я заніміла. Зрада не завжди приходить у вигляді зради. Інколи — у вигляді глузувань. Я дивилася у вікно. У грудях пекло. Все, що робила — безсонні ночі, істерики Марічки, заняття з корекційним педагогом, поїздки до лікарень — для нього це було «нічогороблення»?
Я вирішила діяти інакше. Почала вести щоденник. Докладно. Скільки разів готувала, скільки годин проводила на заняттях з донькою, скільки разів на день прала, прибирала, читала їй, масажувала руки, возила до центру адаптації, скільки часу витратила на підбір дієти.
Через тиждень я роздрукувала це. Поклала папірці на стіл, коли він повернувся. Він узяв сторінки:
— Це що?
— Список мого «нічогороблення», — відповіла я рівно.
Він передивлявся рядки, мовчав. Я не чекала вибачень. Але всередині все тремтіло.
Через кілька днів я пішла далі. Домовилась із подругою посидіти з Марічкою, а квартиру залишила Дмитру. Сказала коротко:
— Беру вихідний. Ти — тато. Покажи, як це — «нічого не робити».
Коли повернулася ввечері, у домі панував хаос. Посуд у мийці, Марічка в сльозах, Дмитро на межі зриву. Він не впорався навіть з одним днем. Я прошепотіла:
— Я так живу щодня.
Він не відповів. А через кілька днів прийшов з квітками. Благав пробачення. Говорив, що був сліпим, не розумів своїх слів. Клявся більше не ображати.
Але тріщина залишилася. Так, я пробачила. Але забула? Ні. Тоді я вирішила: більше нікому не дозволю знецінювати моє життя.
Я знайшла можливість працювати віддалено. Повернулася до права — консультую онлайн, веду справи. Усе — не виходячи з дому, щоб не втрачати зв’язок із Марічкою. Це важко, але я впораюсь.
Тепер, коли Дмитро дивиться на мене, я бачу повагу. Він частіше допомагає, слухає, став ближчим до доньки.
Але найголовніше — я стала ближчою до себе. Зрозуміла: якщо ти сам себе не ціниш, ніхто не оцінить. Я не домогосподарка у спортивках. Я — мати. Я — фахівець. Я — жінка, що тримає цілий світ на своїх плечах. І пишаюся цим.
І нехай мій чоловік більше ніколи не наважиться розповісти приятелям «кумедну історію» про «дружину-ледачку». Бо тепер він знає: за цією тишею — подвиг. Щоденний.
