Віддала все заради щастя доньки, а замість вдячності отримала зраду
Після весілля в моєї доньки не було власного житла. Я бачила, як молодій сім’ї потрібен свій куточок, дах над головою, і без вагань пожертвувала собою. Вибралася зі свого комфортного двокімнатного будинку в маленькому селі під Полтавою і переїхала до своєї матері, віддавши доньці та її чоловіку все, що мала. Позбавила себе комфорту, аби вона, моя кровинка, могла розпочати нове життя з чистого аркуша. Це був мій дар їй — дар, який, як мені здавалося, вона оцінить.
Я виховувала її одна, працювала невтомно після того, як мій чоловік відійшов у інший світ, залишивши нас з восьмирічною дитиною на руках. Серце розривалося від болю, але вибору не було — мала поставити її на ноги. Увесь цей час поруч була моя мама, мій ангел-охоронець, без неї я б просто зникла в тій темряві самотності й нескінченних турбот. Ми вистояли разом, крок за кроком, рік за роком. Донька виросла, закінчила університет у місті, зустріла своє кохання — Руслана. І ось весілля — день, що мав принести радість усім нам.
Спершу я хотіла забрати маму до себе й віддати молодятам її тісну однокімнатну квартиру, але потім передумала. Моя двокімнатна квартира була просторішою, світлішою, затишнішою — вирішила, що для них це буде найкращий початок. Віддала її з відкритим серцем, сподіваючись на краплину вдячності, на тінь поваги за мою жертву. Та замість цього розпочався кошмар, який я не могла передбачити.
Мати Руслана, Людмила Петрівна, незабаром після весілля з’явилася з нахабною вимогою: «Коли ремонт зробите? Молодятам нічим, а квартира стара, її треба оновити перед заселенням». Я отетеріла. Мій дім був чистим, доглянутим, теплим — так, без новомодних шпалер та дизайнерських деталей, але хіба це головне? Я стримала гнів і холодно запропонувала: «Якщо вам так потрібен ремонт, оплатіть його самі. Ви ж також батьки, могли б вкластися». Вона фиркнула: «Я не збираюся витрачатися на чуже житло!» Її слова різали, як ніж, але я промовчала. Зробила легкий косметичний ремонт за свої гроші, зібрала речі і переїхала до мами, залишивши молодятам своє гніздо. Я не втручалася в їх життя, не нав’язувалася — приходила лише за запрошенням, поважаючи їх кордони. Я ж знаю, що таке особистий простір, і не хотіла бути тією нав’язливою тещею.
А от Людмила Петрівна мало не прописалася у них. Вона господарювала в моєму колишньому домі, як у себе, і це все більше нервувало мене.
Перед Новим роком я пішла за покупками. Вирішила взяти більше продуктів, щоб поділитися з донькою, Оксаною — хотіла порадувати її, підтримати. Сумки були важкими, руки нили, і я не змогла дістати телефон, щоб попередити про візит. Вирішила зайти без дзвінка — що такого, я ж мати! Відчинила двері своїм ключем, увійшла і застигла. На кухні, на моєму старому столі, сиділа Людмила Петрівна, неквапливо попиваючи чай. Перед нею лежав аркуш з новорічним меню — акуратно написаним, з позначками. До мене дійшло: вони готуються зустрічати Новий рік разом. Оксана і Руслан запросили її і батьків нареченого до себе в гості. А мене з моєю мамою — ні. Нас просто викреслили.
Біль пронизала мене, як крижаний вітер. Я стояла, не в силах вимовити жодного слова, а в грудях зростала порожнеча. Чим ми гірші? Чому нас, тих, хто віддав усе, відсунули вбік, наче ми чужі? У той момент я зрозуміла: з квартирою я поспішила. Треба було зачекати, придивитися, не кидатися рятувати їх ціною свого життя. Але тепер пізно — зробленого не повернеш.
Як жити далі з цим зрадництвом? Я віддала доньці все — дім, роки, здоров’я, любов, а у відповідь отримала холодну байдужість. Моя жертва обернулася ножем у спину, і ця рана не загоїться ніколи.
