Віддала я все заради щастя доньки, а в подяку отримала зраду.
Після весілля моя донька не мала свого житла. Я розуміла, як молодятам необхідний власний куточок, дах над головою, і без зайвих роздумів пожертвувала собою. Виїхала зі свого затишного двокімнатного будинку в маленькому селі під Полтавою та переїхала до матері, віддавши доньці та її чоловіку все, що мала. Я позбавила себе комфорту, щоб вона, моя кровинка, мала змогу почати нове життя з чистого аркуша. Це був мій подарунок їй — подарунок, який, як я вважала, вона оцінить.
Я виховувала її одна, в поті чола, після того як мій чоловік пішов з життя, залишивши нас з восьмирічною дівчинкою на руках. Серце розривалося від болю, але вибору не було — я мала поставити її на ноги. Всі ці роки поруч була моя мама, мій ангел-охоронець, без неї я б просто загубилася в темряві самотності та нескінченних турбот. Ми вистояли разом, крок за кроком, рік за роком. Донька виросла, закінчила університет у місті, зустріла кохання — Руслана. І ось весілля — день, що мав бути радістю для всіх нас.
Спочатку я хотіла забрати маму до себе і віддати молодятам її тісну однокімнатну квартиру, але потім передумала. Моя двокімнатна квартира була просторішою, світлішою, затишнішою — я вирішила, що для них це буде найкращий початок. Віддала її з відкритим серцем, сподіваючись на краплю вдячності, на тінь поваги за мою жертву. Але натомість почався кошмар, якого я не могла передбачити.
Мати Руслана, Людмила Петрівна, незабаром після весілля з’явилася з нахабним вимогою: «Коли зробите ремонт? Молодятам нічим, а квартира стара, її потрібно привести до ладу перед заселенням». Я остовпіла. Мій дім був чистим, доглянутим, теплим — так, без модних шпалер і дизайнерських прикрас, але хіба це головне? Я стримала гнів і холодно запропонувала: «Якщо вам це так потрібно, оплатіть ремонт самі. Ви ж теж батьки, могли б вкластися». Вона фиркнула: «Я не збираюся витрачатися на чуже житло!» Її слова різонули, як ніж, але я промовчала. Зробила легкий косметичний ремонт за свої гроші, зібрала речі і поїхала до мами, залишивши молодятам своє гніздо. Я не втручалася в їхнє життя, не нав’язувалася — приходила тільки за запрошенням, поважаючи їхні межі. Я ж знаю, що таке особистий простір, і не хотіла бути набридливою тещею.
А ось Людмила Петрівна мало не прописалася у них. Вона господарювала в моєму колишньому домі, як вдома, і це все більше било по нервах.
Перед Новим роком я вирушила за покупками. Вирішила взяти більше продуктів, щоб поділитися з донькою, Оксаною — хотіла порадувати її, підтримати. Сумки були важкими, руки нили, і я не змогла дістати телефон, щоб попередити про візит. Вирішила зайти без дзвінка — що тут такого, я ж мати! Відкрила двері своїм ключем, увійшла і застигла. На кухні, за моїм старим столом, сиділа Людмила Петрівна, неспішно попиваючи чай. Перед нею лежав листок з новорічним меню — акуратно написаним, з позначками. До мене дійшло: вони готуються зустрічати Новий рік разом. Оксана та Руслан запросили її та батьків нареченого в гості. А мене з моєю мамою — ні. Нас просто викреслили.
Біль пронизала мене, як крижаний вітер. Я стояла, не здатна вимовити ані слова, а в грудях зростала порожнеча. Чим ми гірші? Чому нас, тих, хто віддав все, відсунуто в бік, наче ми чужі? У той момент я зрозуміла: з квартирою я поспішила. Треба було зачекати, придивитися, не кидатися рятувати їх ціною свого життя. Але тепер пізно — зробленого не повернеш.
Як жити далі з цією зрадою? Я віддала доньці все — дім, роки, здоров’я, любов, а у відповідь отримала холодну байдужість. Моя жертва обернулася ножем у спину, і ця рана не загоїться ніколи.
