Випало мені забрати до себе літню маму. Тепер шкодую про це, а повернути її назад не можу. І соромно перед знайомими.
Сьогодні хочу викласти свою історію на папері, таку особисту, таку важку, що вона тисне на мене, як камінь на груди. Мені потрібна порада — мудра, зважена, щоб зрозуміти, як вибратись із цього болота, у яке я сама себе загнала.
У кожного з нас свої негаразди, свої випробування. Важливо навчитися не осуджувати інших, а підтримати, коли хтось тоне у відчаї, не бачачи виходу. Ніхто не застрахований від схожої ситуації — сьогодні ти судиш, а завтра опинишся у тій самій пастці долі.
Я забрала до себе маму. Їй вже пішло 80, і раніше вона жила в селі під Черніговом, у старенькому будинку з просілим дахом. Вона вже не могла сама дати собі раду — здоров’я почало підводити, ноги відмовляли, руки тряслися. Я бачила, як вона угасає там сама, і вирішила перевезти її до себе в міську квартиру. Але я навіть не уявляла, який тягар на себе беру, як це круто змінить моє життя.
Спочатку все йшло добре, як на мастилі. Мама поселилася у мене в Києві, у моїй трикімнатній квартирі, і, здавалось, дотримувалася порядку. Вона не втручалася в мої справи, не шуміла — сиділа у своїй кімнаті, яку я облаштувала з любов’ю та турботою. Я зробила все, щоб їй було зручно: м’яке ліжко, теплий плед, маленький телевізор на столику. Виходити їй потрібно було тільки у ванну, туалет і на кухню — я намагалась оточити її затишком. Слідкувала за її харчуванням, готувала тільки корисне, як веліли лікарі: без жирів, мінімум солі, все на пару. Ліки — дорогі, необхідні — купувала сама, за свою зарплату. Пенсія у мами — сльози, а не гроші, що з них взяти?
Але через кілька місяців все пішло наперекіс. Мамі набридло міське життя — одноманітне, сіре, як бетонні стіни довкола. Вона почала встановлювати свої порядки, причіпатися до мене з будь-якого приводу, роздмухувати сварки з нічого. Те я не витерла вчасно пил, то суп не так зварила, то забула купити її улюблений чай. Все було не так, все її дратувало. А потім почалися маніпуляції — вона тиснула на жалість, театрально зітхала, повторювала, що в селі їй жилося краще, ніж в моїй «в’язниці». Її слова зачіпали мене, як ножем, але я терпіла, зціплювала зуби, намагалась не відповідати на провокації.
Моя витримка тріщала по швах. Я втомилась від нескінченних докорів, від криків, від вічного невдоволення. Дойшло до того, що я почала заспокоювати нерви ліками, а після роботи стою біля під’їзду, не в силах примусити себе піднятися додому. Там, за дверима, мене чекає не затишок, а поле бою, де я щодня програю. Моє життя перетворилося на кошмар, з якого немає виходу.
Повернути маму в село? Це не варіант. Вона там не виживе — будинок напіврозвалений, ні тепла, ні умов. Та й як я її відправлю, залишивши на волю долі? А що скажуть знайомі? Вже бачу їхні осудливі погляди, чую шепіт за спиною: «Дочка, а матір кинула… Яка ганьба!» Мені соромно навіть думати про це, соромно перед людьми, перед собою. Але сил моїх більше немає.
Ситуація — як тугий вузол, який я не можу розв’язати. Я виснажена, виснажена, розгублена. Як жити з нею під одним дахом? Як впоратись з її впертістю, з цією стіною претензій і образ? Як вгамувати її, не втративши себе? Я в глухому куті, і кожен день все глибше занурююсь у цю безнадію.
Бували у вас такі історії? Як ви уживалися з літніми людьми, чиї характери — як гострі камені, об які розбивається твоє терпіння? Як не зійти з розуму, коли рідна людина стає твоїм найтяжчим випробуванням? Поділіться, прошу, — мені потрібен світло в кінці цього темного тунелю.
