На душі важке каміння, а серце стискається від болючих думок, які я так хочу виплеснути на папір. Надіюсь на мудру пораду, щоб зрозуміти, як вибратись з катастрофи, в яку я сама себе загнала.
У кожного свої насущні проблеми, свої випробування. Маємо вчитись не засуджувати інших, а подавати руку допомоги, коли хтось захлинається у розпачі. Бо ніхто не застрахований від таких ситуацій — сьогодні судиш, а завтра сам опинишся на тому самому місці.
Я вирішила забрати до себе маму. Їй вже 80 років, і раніше вона жила в селі неподалік Львова, у старій хаті з похиленою стріхою. Вона вже не могла самотужки справитись — здоров’я підводило, ноги не слухались, руки тремтіли. Я бачила, як вона в’яне там сама, і вирішила перевезти її до себе у міську квартиру. Проте я навіть не уявляла, яку ношу покладу собі на плечі і як кардинально змінюся моє життя.
Спочатку все йшло гладко. Мама оселилась у мене в Києві, в моїй трикімнатній квартирі, і, здавалося, дотримувалася порядку. Вона не втручалася в мої справи, не галасувала — сиділа у своїй кімнаті, котру я облаштувала з любов’ю та турботою. Я зробила все, щоб їй було зручно: м’яке ліжко, теплий плед, невеликий телевізор на столику. Виходити їй потрібно було лише до ванної, туалету та на кухню — я намагалася оточити її комфортом. Слідкувала за її харчуванням, готувала тільки корисне, як приписували лікарі: ніяких жирів, мінімум солі, все на пару. Ліки — дорогі, але необхідні, купувала сама, на свою зарплату. Пенсія у мами — сльози, а не гроші, що з них взяти?
Але через декілька місяців усе пішло шкереберть. Мамі набридло міське життя — одноманітне, сіре, як бетонні стіни довкола. Вона почала встановлювати свої порядки, чіплятися до мене з будь-якого приводу, роздувати сварки з нічого. То я пил не витерла вчасно, то суп не так зварила, то чаю її улюбленого забула купити. Все було не так, все її дратувало. А потім почались маніпуляції — вона тиснула на жалість, театрально зітхала, повторювала, що в селі їй жилось краще, ніж в моїй «тюрмі». Її слова різали мене, як ніж, але я терпіла, стиснувши зуби, намагалася не відповідати на провокації.
Моя терплячість тріщала по швах. Я втомилася від нескінченних закидів, від крику, від її вічного невдоволення. Дійшло до того, що я почала заспокоювати нерви ліками, а після роботи стою біля під’їзду, не в силі змусити себе піднятися додому. Там, за дверима, мене чекає не затишок, а поле бою, де я щодня програю. Моє життя перетворилося на кошмар, з якого немає виходу.
Повернути маму в село? Це не варіант. Вона там не виживе — будинок напівзруйнований, ні тепла, ні умов. Та й як я її покину, залишивши на волю долі? А що скажуть знайомі? Вже уявляю їхні осудливі погляди, чую шепіт за спиною: «Дочка, а мати покинула… Який сором!» Мені соромно навіть думати про це, соромно перед людьми, перед собою. Але мої сили вже вичерпані.
Ситуація — як тугий вузол, який я не можу розв’язати. Я виснажена, спустошена, розгублена. Як жити з нею під одним дахом? Як впоратися з її впертістю, з оцією стіною з претензій і образ? Як заспокоїти її, не втрачаючи себе? Я в глухому куті, і кожен день все глибше занурююсь у цю безнадію.
Чи були у вас такі історії? Як ви уживалися з літніми людьми, чиї характер — як гострі камені, об які розбивається твоє терпіння? Як не з’їхати з розуму, коли рідна людина стає твоїм найбільшим випробуванням? Поділіться, прошу, — мені потрібне світло в кінці цього темного тунелю.
