Мене звати Оксана. Мені п’ятдесят п’ять, я з Луцька. І так, я щойно стала мамою. Ця фраза все ще звучить у моїй голові, ніби хтось постійно шепоче її наново, перевіряючи, чи можливо це насправді. До недавнього часу я сама в це не вірила. Моє життя текло своєю течією: робота, друзі, затишна квартира, спогади про чоловіка… і тиша, яка роками витравлювала з мене надію.
А тепер я тримаю на грудях свою новонароджену доньку — маленький згорток тепла, життя та долі. Вона спить, її дихання розмірене, крихітні пальчики стискаються на моїй піжамі, а я начебто наново вчуся дихати разом із нею. Все це — правда. Я стала мамою. І я стала мамою сама. Так думали всі навколо. Але в день народження доньки все змінилося — моя найпотаємніша таємниця вийшла назовні.
Кілька місяців тому я запросила додому найближчих друзів. Влаштувала вечерю — без приводу, просто так, щоб посидіти, поговорити, відчути живу присутність. У моїй компанії були ті, хто знав мене по двадцять років і більше: моя подруга Наталка, наш спільний друг Артем, сусідка по будинку. Всі вони звикли бачити в мені сильну, незалежну, трохи відсторонену жінку з втомленою, але гордою усмішкою.
— Що ти приховуєш? — жартома запитала Наталка, наливаючи вино.
— У тебе в очах блиск, — додав Артем. — Признавайся.
Я мовчки подивилася на них, потім повільно видихнула і спокійно сказала:
— Я вагітна.
Настала тиша. Густа, липка. А потім — здивування, шепіт, ахи.
— Ти… серйозно?
— Оксано, це жарт?
— Від кого? Як?
Я усміхнулася і просто сказала:
— Це не важливо. Просто знайте — я вагітна. І це найщасливіше, що зі мною коли-небудь траплялося.
Вони більше не ставили запитань. Але одна людина знала правду. Лише одна. Олексій. Найкращий друг мого покійного чоловіка, з яким я прожила майже тридцять років. Олексій був поруч з нами завжди — на дачі, на ювілеї, у лікарнях, коли мій чоловік боровся з хворобою. Він тримав мене за руку в день похорону. Він не пішов, коли пішов мій чоловік.
Між нами ніколи не було нічого, окрім тихої, глибокої прихильності. Ми не зізнавалися один одному ні в чому, не торкалися забороненого. А потім була та вечеря. Єдина, неповторна. Ми обидва були змучені, виснажені. Я заплакала у нього на плечі. Він просто обійняв. Я сказала:
— Я більше не можу одна.
Він прошепотів:
— Ти не одна.
І все сталося само по собі. Без слів, без обіцянок. Вранці ми роз’їхалися. І більше про це не говорили.
Через три місяці я зрозуміла, що буду матір’ю. Я могла б розказати Олексієві. Але не зробила цього. Бо знала: він не залишить мене. Він буде поруч — заради дитини. А я не хотіла бути його обов’язком. Я хотіла бути вибором. Якщо він захоче — він сам усе зрозуміє.
І ось — день народження доньки. Я тримаю малятко, заповнюю документи на виписку. Двері палати відкриваються. І в дверях стоїть Олексій. Він тремтить. У руках букет. Він довго дивиться, потім підходить і заглядає у личко моєї доньки. І завмирає. Бо дивиться в своє відображення. Та ж лінія губ. Ті ж очі.
— Оксано… Це… моя дочка?
Я кивнула. Він сів поруч, взяв мене за руку і промовив:
— Ти не мала права вирішувати за мене. Я також її батько.
— Ти хочеш бути поруч? — прошепотіла я, боячися почути відповідь.
Він нахилився, провів пальцем по щоці малятка і усміхнувся:
— Це навіть не питання.
Я прожила все життя для себе. Я боялася залежати від будь-кого. Я не вірила в долю. Але в цей момент, коли поруч був він — Олексій, і спала наша донька — я зрозуміла: все стало на свої місця. Пізно, але — вчасно. Життя саме розставило акценти. Все трапляється тоді, коли ми перестаємо чекати. Коли ми просто живемо. І саме тоді відбувається справжнє диво.
Я більше не боюся. Бо тепер у мене є донька. І є він. Не як друг покійного чоловіка. А як чоловік, який обрав бути батьком. Без умов. Без вимог. Просто — бути. І, напевно, це найдорожче, що я отримала у свої п’ятдесят п’ять.
