Валерій зустрів Наталку на корпоративі у нашій компанії, де я тільки-но почав працювати. Ми працювали в різних відділах, і я майже нічого про неї не знав. Вона одразу привернула мою увагу — висока, струнка, з легкою усмішкою, від якої важко було відвести погляд. Весь вечір ми провели разом: танцювали до знемоги, сміялися, говорили про все на світі. Після вечірки я викликав таксі і провів її до дому в одному з житлових масивів Києва. Наступного дня я летів на роботу, наче на крилах — так хотів знову її побачити.
По дорозі зайшов у квітковий магазин, купив букет троянд і коробку її улюблених цукерок. Наталка зустріла мене з сяючою усмішкою, і з того дня ми стали нерозлучні. Нам було за тридцять, і ми не стали тягнути з романтикою — занадто дорослі для довгих залицянь. Я запропонував їй переїхати до мене, і вона погодилася без вагань. Життя з нею було як казка: Наталка виявилася чудовою господинею, веселої, легкої на підйом. Ніяких турбот, ніяких хмар на горизонті — тільки щастя та гармонія.
Я вирішив, що настав час зробити наступний крок. Купив каблучку з маленьким діамантом, став на одне коліно і зробив їй пропозицію. Вона сказала “так”, і ми занурилися у весільні клопоти. Та коли дійшло до списків гостей, я помітив дивину: у Наталки майже не було родичів. Вона пояснила, що є тільки далекі родичі, з якими давно втратила зв’язок. Я знизав плечима — у всіх свої сімейні історії.
Напередодні весілля вона поїхала з подругами до салону краси — готуватися до головного дня. Телефон залишила вдома, на кухонному столі. Я взяв його, вирішивши відвезти їй, адже знав адресу салону. Але, вже сидячи в машині, почув дзвінок. На екрані висвітлилось “Мама”. Я вагаючись, але вирішив відповісти — раптом щось термінове. В трубці пролунав втомлений, тремтячий голос літньої жінки. Вона одразу почала обвинувачувати: “Наталка зовсім совість втратила! Дітей на нас, старих, кинула, грошей не шле, а тепер і зовсім зникла! Вони хворіють, ліків немає, на що нам їх лікувати?”
Я представився, відчуваючи, як холодіють руки. “Що сталося?” — запитав я, і тут правда хлинула як крижаний потік. З’ясувалося, що у Наталки двоє дітей, яких вона залишила своїм батькам в селі під Києвом і поїхала до міста за “кращим життям”. Спочатку надсилала гроші, але потім перестала. Старі тягнуть їх на мізерну пенсію, а діти ростуть — їм потрібні одяг, їжа, лікарі. Я попросив номер рахунка і перевів скільки міг — на ліки та продукти. А потім повернув машину додому. Салон краси залишився позаду, як і мої ілюзії.
Вдома я зібрав її речі в валізи — акуратно, але з кам’яним серцем. Коли вона повернулася — доглянута, з новою зачіскою та сяючим манікюром, — я мовчки вручив їй багаж. Вона розгубилась, почала запитувати, що сталося. Я кинув їй телефон, не проронивши ні слова. Її очі розширилися — вона все зрозуміла. Почала щось пояснювати, виправдовуватися, але її голос звучав як шум у порожнечі. Я не хотів слухати. Після розмови з її матір’ю вона для мене померла як жінка, як людина.
Можна обманювати чоловіків, хитрувати, викручуватися — всі ми не святі. Але кинути своїх дітей на плечі старих батьків, забути про них, не допомагати і брехати мені в лице, що родини немає? Це не вкладалося в моїй голові. Вона стояла переді мною — красива, але порожня, як вигоріла оболонка. У той момент я побачив її справжню — і це було нестерпно.
Весілля не відбулося. Я розірвав всі зв’язки з нею, викреслив її зі свого життя, як страшний сон. Але питання залишилися. Як вам здається, чи можна зрозуміти Наталку? Чи може жінка, що зрадила найближчих, бути вірною дружиною? Чи варто вірити її словам про кохання, її клятвам, що зі мною все буде інакше? Я дивлюся у майбутнє і не бачу там нічого, крім тіні її брехні. Можливо, я занадто суворий, але для мене мати, що кинула дітей заради нового життя, — це не жінка, а примара, яку я не хочу бачити поруч з собою ніколи.
