Свекри запросили нас у гості. Побачив їхній стіл, я була вражена до глибини душі.
Три дні я готувалася до прийому свекрів, наче перед важливим іспитом. Я виросла в селі під Києвом, де гостинність була не просто традицією, а священним обов’язком. З дитинства мене виховували: гість повинен піти ситим і задоволеним, навіть якщо для цього доведеться віддати останнє. У нашому домі стіл завжди був повний їжі – м’ясні нарізки, домашні сири, овочі, закуски, пироги. Це було не просто частування, а знак поваги, символ тепла і щедрості.
Наша дочка Оля вийшла заміж кілька місяців тому. Зі свекрами ми зустрічались раніше, але лише на нейтральній території — у кафе, на весіллі. В нашій оселі, затишній квартирі на околиці міста, вони ще не були, і я хвилювалася до тремтіння, як усе пройде. Запропонувала їм прийти в неділю — хотіла, щоб ми зблизилися, краще пізнали один одного. Свекруха, Олена Павлівна, згодилася охоче, і я одразу ж кинулась в підготовку: закупила продукти, запаслась фруктами, морозивом, спекла свій фірмовий торт з кремом та горіхами. Гостинність у мене в крові, і я виклалася на всі сто, щоб їх не розчарувати.
Свекри виявилися інтелігентними людьми — обоє викладачі в університеті, з манерами і знаннями, що викликали одразу повагу. Я боялася, що нам не буде про що говорити, що постане стіна з ніякової тиші, але вечір пройшов на диво тепло. Ми розмовляли про майбутнє наших дітей, жартували, сміялися, засиділися допізна. Оля з чоловіком приєдналися до нас ближче до вечора, і атмосфера стала ще душевнішою. Наприкінці свекри запросили нас до себе за тиждень. Я зрозуміла: їм у нас сподобалося, і це гріло мені серце.
Запрошення окрилило мене. Я навіть купила нову сукню — темно-синю, з акуратним вирізом, щоб виглядати гідно. Звісно, знову спекла торт — магазинні мені не до душі, їм бракує душі. Чоловік, Петро, зранку бурчав, що хоче поїсти перед виходом, але я відрізала: «Олена Павлівна сказала, що готується до нашого приходу. Прийдеш ситий — образиться! Потерпи». Він зітхнув, але послухав.
Коли ми приїхали до них у квартиру в місті, я ахнула від захоплення. Інтер’єр був як з обкладинки журналу: свіжий ремонт, дорога меблі, витончені деталі. Я чекала чогось особливого, передчуваючи затишний вечір. Але коли нас провели у вітальню і я побачила їхній стіл, моє серце зупинилося від шоку. Він був… порожній. Жодної тарілки, жодної серветки, навіть натяку на частування. «Чай чи каву?» — запитала свекруха з легкою усмішкою, ніби це було само собою зрозумілим. Єдиним частуванням виявився мій торт, який вона похвалила і попросила рецепт. Чай з куснем торта — ось і все наше «святкування».
Я дивилася на цей голий стіл і відчувала, як всередині наростає клубок образи й нерозуміння. Петро сидів поруч, і я бачила, як в його очах тліє голодне розчарування. Він мовчав, але я знала: він рахує хвилини до повернення додому. Я вичавила усмішку і сказала, що нам пора. Подякували, попрощалися, а свекри, ніби нічого не сталося, оголосили, що на наступному тижні знову прийдуть до нас. Ще б пак — у нас-то стіл завжди ломиться від їжі, а не стоїть сиротливо з одинокою чашкою чаю!
В машині, поки ми їхали назад, я не могла викинути з голови цю картину. Як можна так зустрічати гостей? Я думала про наші родини, про прірву у розумінні гостинності, що розверзлася між нами. Для мене стіл — це серце дому, символ турботи, а для них, певно, просто меблі. Петро ж мовчав, але я знала: він мріє про печену курку, що чекала на нас у холодильнику. Вранці я не дала йому її з’їсти, а тепер він дивився у вікно з виглядом людини, яку зрадили. І я сама відчувала себе обманутою — не їжею, а байдужістю, яку не очікувала від людей, що стали частиною нашої родини.
