Свекри запросили нас у гості. Побачив їхній стіл, я була шокована
Три дні я готувалась до прийому свекрів, наче перед важливим іспитом. Я виросла в селі під Сумами, де гостинність була не просто традицією, а священним обов’язком. З дитинства мене вчили: гість повинен піти ситим і задоволеним, навіть якщо для цього доведеться віддати останнє. У нашому домі стіл завжди вгиналися від їжі — м’ясні нарізки, домашні сири, овочі, закуски, пироги. Це було не просто частування, а знак поваги, символ тепла та щедрості.
Наша донька Оксана вийшла заміж кілька місяців тому. Зі свекрами ми вже зустрічалися, але лише на нейтральній території — в кафе, на весіллі. У нашому домі, у затишній квартирі на околиці міста, вони ще не були, і я хвилювалася до тремтіння, як все пройде. Сама запросила їх прийти в неділю — хотіла, щоб ми зблизилися, краще пізнали один одного. Свекруха, Олена Петрівна, охоче погодилася, і я одразу взялася до справи: закутувала продукти, запаслася фруктами, морозивом, спекла свій коронний торт з кремом і горіхами. Гостинність у мене в крові, і я виклалася на всі сто, щоб не розчарувати їх.
Свекри виявилися інтелігентними людьми — обидва викладачі в університеті, з манерами й інтелектом, які викликали повагу. Я боялася, що нам не буде про що говорити, що між нами виросте стіна з ніякового мовчання, але вечір пройшов на диво тепло. Ми розмовляли про майбутнє наших дітей, жартували, сміялися, сиділи до пізньої години. Оксана з чоловіком приєдналися до нас ближче до вечора, і атмосфера стала ще теплішою. Наприкінці свекри запросили нас до себе через тиждень. Я зрозуміла: їм у нас сподобалося, і це гріло мені серце.
Запрошення окрилило мене. Я навіть купила нову сукню — темно-синю, з акуратним вирізом, щоб виглядати гідно. Звичайно, знову спекла торт — магазинні мені не до душі, в них нема душі. Чоловік, Петро, зранку бурчав, що хоче поїсти перед виходом, але я відрізала: «Олена Петрівна казала, що готується до нашого приходу. Прийдеш ситим — образиться! Потерпи». Він зітхнув, але послухався.
Коли ми приїхали до них у їхню міську квартиру, я була в захваті. Інтер’єр був, ніби з обкладинки журналу: свіжий ремонт, дорога меблі, витончені деталі. Я очікувала чогось особливого, передбачаючи затишний вечір. Але коли нас провели до вітальні і я побачила їхній стіл, моє серце завмерло від шоку. Він був… порожнім. Ні тарілки, ні серветки, ні натяку на частування. «Чай або кава?» — запитала свекруха з легкою посмішкою, наче це було само собою зрозумілим. Єдиним частуванням виявився мій торт, який вона похвалила і попросила рецепт. Чай з шматком торта — ось і весь наш «бенкет».
Я дивилася на цей голий стіл і відчувала, як у середині зростає клубок образи та здивування. Петро сидів поруч, і я бачила, як у його очах тліє голодне розчарування. Він мовчав, але я знала: він рахує хвилини до повернення додому. Я вичавила усмішку і сказала, що нам час. Подякували, попрощалися, а свекри, ніби нічого не трапилося, оголосили, що на наступному тижні знову прийдуть до нас. Ще б пак — у нас-то стіл завжди вгинається від їжі, а не стоїть сиротливо з однією чашкою чаю!
У машині, поки ми їхали назад, я не могла викинути з голови цю картину. Як можна так зустрічати гостей? Я думала про наші родини, про прірву в розумінні гостинності, що розверзлася між нами. Для мене стіл — це серце дому, символ турботи, а для них, схоже, просто меблі. Петро ж мовчав, але я знала: він мріє про запечене курча, що чекало нас у холодильнику. Вранці я не дала йому її з’їсти, а тепер він дивився у вікно з виглядом людини, яку зрадили. І я сама почувалася обманутою — не їжею, а байдужістю, якої не очікувала від людей, що стали частиною нашої сім’ї.
