В українському суспільстві є стереотип, що свекрухи – злі чаклунки, які мучать бідних і нещасних невісток без усякої причини. Перегляньте форуми в інтернеті – там повно таких історій. І ось я – та сама “зла свекруха”, яка не лише прискіпується до своєї невістки, а й твердо вирішила зруйнувати шлюб свого сина. І знаєте що? Мені не соромно. Я впевнена в своїй правоті і зараз поясню, чому я так вважаю, поки всередині мене вирує гнів і біль за мого хлопчика.
Мій син, Павло, познайомився з цією дівчиною, Лідією, років п’ять тому. Але представив її мені набагато пізніше — тільки після того, як зробив пропозицію і вирішив одружитися. З першого погляду вона мені не сподобалась, і, як з’ясувалося пізніше, інтуїція мене не підвела — ця пані виявилася справжнім кошмаром.
Я запросила їх до себе додому, в нашу затишну квартиру в передмісті Києва. Лідія навіть не встигла роззутися, як задзвонив її телефон. Замість того, щоб вибачитися і сказати, що передзвонить, вона почала теревенити з подругою прямо в коридорі. П’ятнадцять хвилин! Я стояла, стискаючи зуби, а вона хихикала і обговорювала якусь нісенітницю. Вже тоді я відчула: щось з нею не так.
За столом я не стала ставити їй серйозних питань — просто спостерігала. Але потім, коли розмова зайшла про неї саму, про її життя і плани, все стало ясно. Школу вона ледве закінчила, навчається на останньому курсі коледжу, але про вищу освіту навіть не думає. Навіщо? Адже, за її словами, жінка повинна бути дружиною і матір’ю — і крапка. Працювати вона не збирається. Зараз її утримують батьки, а далі, мабуть, цей тягар ляже на мого сина. Живе з мамою і татом, але після шлюбу планує переїхати в нашу квартиру. І вишенька на торті: вона вагітна. Термін ще маленький, тож весілля треба зіграти швидко, поки живіт не видали її “секрет”. Вела вона себе так, неначе весь світ їй щось винен, а її краса — це перепустка в безтурботне життя.
Але найстрашніше я побачила, коли Павло вийшов покурити на балкон. Лідія тут же витягнула пачку тонких сигарет і пішла за ним. Вагітна — і курить! Я ледь не задихнулася від обурення. Що буде з дитиною? Її це, здається, не хвилювало.
Невдовзі вони одружилися, і ми почали жити разом у моїй квартирі. Я йшла на роботу рано-вранці, верталася ввечері, а Лідія спала до обіду, потім тинялася по дому, нічого не роблячи, і раз у раз бігала на балкон із сигаретою. У коледжі вона взяла довідку про вагітність і пішла в академвідпустку. Щовечора мене зустрічав хаос: гора брудного посуду в раковині, розкидані речі, порожній холодильник. Вона не готувала, не прибирала — лише висіла на телефоні, балакаючи то з мамашею, то з подругами.
Коли я просила її допомогти по дому, вона відмахувалася: то токсикоз, то втому. Але це не заважало їй шлятися з подругами по кафе чи тягатися з Павлом по нічних клубах до ранку. Я стискала зуби, але мовчала — заради сина. А потім народився онук. І що ви думаєте? Лідія не змінилася ні на крихту. Павло вставав до дитини по ночах, гуляв із коляскою, возив його до лікаря. Я допомагала ввечері та у вихідні, втомлюючись після роботи. А вона? Лежала на дивані, перегортала телефон і курила, як ні в чому й не бувало. Мене трясло від злості.
Я намагалася поговорити з нею — спокійно, потім жорсткіше. Але вона пропускала мої слова повз вуха, дивлячись на мене з нахабною усмішкою. Але гірше всього було те, що Павло завжди її захищав. Коли я вказувала йому на її лінь, на її безкорисність, він вставала стіною: “Мамо, вона намагається, просто їй важко.” І ми сварилися. Він кричав на мене, а їй — ні слова догани. Мій син, мій єдиний хлопчик, осліп від любові до цієї пустушки.
Напруга в домі стала нестерпною. Одного разу я не витримала і гнівно випалила: “Забирай свою жінку з дитиною і йди звідси! Живіть окремо, подивимося, як ви впораєтеся!” Вони поїхали. Павло образився, перестав зі мною говорити. Я намагалася пояснити йому, відкрити очі на правду, але він відгородився від мене стіною. Тепер він майже не дзвонить, не приїжджає в гості. Я впевнена: це Лідія налаштовує його проти мене, вбиваючи клин між нами. А я ж люблю свого сина більше життя, і онука обожнюю всім серцем.
Я вирішила: така дружина Павлу не потрібна. Він заслуговує на краще — розумну, дбайливу жінку, а не цю ледачу, безвідповідальну дівчину. Хай поки цього не бачить, але я зроблю все, щоб їхній шлюб зруйнувався. Я не зупинюся, поки не визволю сина від цих кайданів. Упевнена, рано чи пізно він зрозуміє, що я була права, обійме мене і скаже: “Дякую, мамо”. А онука ми виростимо самі — без її нікчемної тіні, без її байдужості і сигаретного диму. Я не відступлю, бо це моя війна за щастя мого хлопчика.
