Моя донька та зять залишили мені онуків на всі канікули. А я на свою пенсію маю їх живити та розважати.
Сучасні діти та внуки стали якимись егоїстами — постійно вимагають уваги, турботи, часу, а у відповідь нічого, крім байдужості й претензій. Яке ж це споживацьке ставлення до старших? Наче у нас, літніх людей, немає свого життя, своїх бажань — тільки й роби, що сиди з онуками, наче прислуга. А як тільки я прошу про допомогу, всі відразу ж зайняті, ніби я чужа.
У моєї доньки двоє синів — старшому 12, меншому 4 роки. Я живу в невеликому селищі під Києвом, і все, що в мене є — це скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там у школі відбувається, але хлопці справжні ліниві. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не заправляють — усе валяється, як після урагану. І їдять що попало — мою їжу носом крутять, вимагають всілякі дурниці. Просто якесь покарання!
Коли онуки були малюками, я допомагала доньці з усіх сил — гуляла з ними, доглядала, бігала по магазинах. Але останні п’ять років я на пенсії, і відтоді намагаюся відійти від ролі вічної няні. Цього року перед осінніми канікулами я зітхнула з полегшенням: подивилася календар і зрозуміла, що на початку листопада жодних довгих вихідних не передбачається. Думаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу пожити спокійно. Як же я помилялася!
В неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, пролунав дзвінок у двері. Відкриваю — а там моя донька, Олена, з двома синами. З порога, навіть толком не привітавшись, випалила:
— Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули розпочалися!
Я оніміла.
— Олено, чому ти не попередила? Що це за сюрприз такий?
— Бо якби попередила, ти б тисячу відмовок придумала, аби тільки їх не брати! — відрізала вона, стягуючи куртки з хлопців. — Ми з Антоном їдемо в санаторій на тиждень, більше немає сил, я втомилася!
— Стривай, а робота? Вихідних же зайвих в цьому році немає! — намагалася зрозуміти я, відчуваючи, як наростає паніка.
— У нас відпустка, Антон узяв три дні за свій рахунок. Мамо, нема коли пояснювати, ми вже поспішаємо! — кинула вона, поцілувала мене в щоку і вибігла за двері, залишивши мене з двома валізами та дітьми.
Не пройшло і п’яти хвилин, як будинок перетворився на хаос. Телевізор гуготів на повну гучність, куртки та чоботи валялися у всьому передпокої, а хлопчики метушилися, як ураган. Я намагалася навести порядок, змусити їх хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, наче я порожнє місце. Мою супу вони їсти відмовилися, скривилися і заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моє терпіння урвалося.
Я схопила телефон і зателефонувала Олені:
— Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся таке їм купувати!
— Уже замовила вам доставку, — відмахнулася вона, явно дратуючись. — Мамо, вони твої каші не їстимуть, через це постійно сварки. Вийдіть десь, розваж їх, поїжте нормально! Ти ж сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
— А на які гроші я повинна їх розважати? З моєї пенсії, чи що? — обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— А на що ще ти її витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! — фыркнула вона і поклала слухавку.
Ось і все! Я залишилася з цим кошмаром одна. Все життя я працювала заради своєї єдиної доньки — працювала на двох роботах, накопичувала кожну копійку, щоб їй було добре. А зараз, на старість років, отримую таке “спасибі”! Мене трясе від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, всією душею люблю. Але вони втомлюються від мене, а я від них — різниця у віці велика, я вже не молода, щоб носитися з ними цілими днями. А донька вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія та мій час належать їй та її дітям. Це їх право, а моє — лише обов’язки. Егоїсти, чистої води егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, слухаю їхні крики й думаю: невже це і є моя старість? Невже я заслужила лише це?
