На третю ніч поспіль я не можу заснути. Совість гризе мене, як голодний вовк, не даючи спокою ні на мить. Відчуваю себе на краю урвища, розриваючись між почуттям обов’язку і власними страхами. Причина всіх цих переживань у тому, що я на восьмому місяці вагітності, і моє життя ось-ось зміниться докорінно. Після весілля я переїхала до чоловіка в інше місто, залишивши рідне село під Львовом за сотні кілометрів. Батьки залишилися там, і ми рідко бачимося — іноді вони приїжджають до нас, іноді ми до них, але ці зустрічі можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Нещодавно, під час одного з таких візитів, ми з мамою сиділи на моїй маленькій кухні в нашій квартирі. За чашкою чаю мама ділилася спогадами про те, як важко їй було, коли народила мене. Вона розповідала, як залишилася одна з немовлям на руках, як втомлювалася до сліз, і тільки її мама, моя бабуся, рятувала її від повного відчаю. Її слова зачепили мене за живе — я уявила себе на її місці, безпорадну, розгублену, з новонародженим малюком. І раптом, несподівано навіть для себе, я випалила: “Мамо, приїжджай до нас після пологів, поживи трохи, допоможеш мені”. Очі мами загорілися, вона підбадьорилася, ніби я подарувала їй другий шанс на життя. Але тут же ошелешила: “Ой, ми з татом з радістю поживемо у вас рік! А свою квартиру здамо, щоб вам грошима допомогти”.
Я заціпеніла, наче мене облили крижаною водою. Її слова звучали в голові, як тривожний дзвін. Я люблю тата, всім серцем люблю, він для мене — цілий світ. Але я кликала лише маму, і не на рік, а всього на пару тижнів, максимум на місяць — поки не стану на ноги, не розберуся, як бути мамою. А тут — рік, та ще й з батьком! Перед очима одразу з’явилася картина: тато, як завжди, виходить на балкон покурити. Коли ми одні, я закриваю очі на цей запах тютюну, що пронизує все навколо. Але з дитиною? Я не хочу, щоб мій малюк дихав цим димом, щоб його крихітні легені страждали від їдкого смороду. А взимку? Тато буде то відчиняти, то зачиняти балконні двері, впускаючи в дім крижаний вітер. Я вже бачу, як мій малюк кашляє, застуджений, а я в паніці бігаю, не знаючи, як його захистити.
А це ж ще не все. У гостях тато нудьгує — йому нічим зайнятися. Чи то весь день телевізор дивиться, вмикаючи на всю гучність якісь старі фільми, чи то тягне чоловіка на пиво, і вони зникають десь до ночі. Я не проти, щоб він відпочив, але з малюком у домі мені потрібен чоловік поруч, а не на посиденьках з тестем. Я уявила цей рік — шум, дим, безкінечні клопоти, — і всередині все стиснулося від жаху.
Я зібралася з духом і прямо сказала мамі: “Мамо, я кличу тільки тебе, і не на рік, а на місяць, не більше”. Її обличчя потемніло, очі наповнилися образою. Вона різко відповіла: “Без тата я не поїду. Або разом, або ніяк”. І пішла, залишивши мене в гнітючій тиші. Тепер я сиджу, втупившись у темряву, і відчуваю, як душа розривається на шмаття. Чи правильно я вчинила? Чи не занадто різко відрізала? Можливо, варто було погодитися, проковтнути свої страхи заради маминого щастя? Але як я витримаю цей рік, якщо вже зараз задихаюсь від однієї думки про це?
Совість шепоче, що я егоїстка, що мама хоче мені допомогти, а я її відштовхую. Але серце кричить: я не впораюся, я хочу захистити свою дитину, свій дім, своє нове життя. Я не знаю, що робити. Лежу ночами, слухаю, як чоловік тихо дихає поруч, і думаю: а що, як я помиляюсь? Що, як мама права, і я позбавляю її можливості бути поруч у такий важливий момент? Чи це я права, і мені потрібно відстояти свої кордони, поки вони не впали під натиском чужих бажань? Як ви думаєте, де тут правда? Я тону в цих думках, і мені потрібне світло, щоб вибратися з цієї темряви.
