Щасливі збіги: правда чи вигадка?

Не знаю, бувальщина це чи вигадка… Правда чи вигадка… Але хочеться вірити, що такі щасливі збіги дійсно траплялися в житті. Принаймні, я почула саме так, як зараз і розповім.

…У одному селі жила жінка. Марією звали. Чоловіка ще до війни поховала. Під лід ранньою весною провалився, і хоч вибрався, захворів. Страшна гарячка була, не пережив.
Синів у неї було троє. Старшому двадцять два, середньому дев’ятнадцять, а найменший на рік молодший. Старший вже про одруження думав, а молодші ще з дівчатами гуляли, про весілля не говорили. А тут війна… І пішли всі. На фронт пішли. Старший і середній майже одразу, а молодший лише в сорок другому.

Від середнього одного листа було, писав, мовляв, б’ємо фашистських гадів, бережіть себе, мамо… Більше нічого і не можна було писати. Втім, вона і цьому рада була. Усе ж вісточка… А от від старшого нічого. Пішов, як пропав… Чекала вона. Та тільки — нічого, ані строчки…
Але молодший писав. Рідко, як війна дозволяла. А потім на середнього, Олексія, звістка прийшла, мов пропав безвісти в боях. І від старшого Олександра нічого. Закам’яніла вона.
Сусідки казали – у тебе ще Андрійко є, живий, дасть Бог, повернеться… А нам уже і надіятись ні нащо…

І ось, наприкінці вже війни, Андрій написав, що поранений, легко в ногу, мовляв, мамо, не хвилюйтесь. Скоро демобілізуюсь, вдома буду. Чекайте! Тут вона й чекала. А невдовзі й війна закінчилася.
Вона до кожного ешелону на станцію бігала. А не близько… А Андрій все не приїжджає. І ось якось ешелон прийшов, і бачить вона — йде по перону її син! На паличку спирається. Видно, не таке вже й легке-то поранення. Кинулася до нього, обіймає, плаче… Андрюшенька, Андрюшенька, синочку, рідний… А він раптом каже – мамо, а чому ви мене Андрієм називаєте? Я — Олексій…
Їй погано стало… Олексій! Вона вже й чекати перестала, молилася за упокій. Який же гріх на душу взяла… Стоять обоє, плачуть.

Каже, контужений він сильно в бою, а його, мабуть, за мертвого прийняли. Прокинувся, повз. До окраїни якогось села добрався. На щастя, на нього жінка наткнулася, сховала. Ризикувала, бо в селі вже німці стояли. Потім до партизанів відправити його вдалося. Пам’ять наче відібрало… Пам’ятає, що мати є, брати є, а імена згадати не може. І де живе не пам’ятає. Тільки говорив – помічником тракториста я був, поле пам’ятаю… Ну, у партизан дурня не валяв. Перевіряли його, звісно – ну-бо ти, людина нічого не пам’ятає! А, може, фріц переодягнений?

А потім і на операції ходив, і залізничну дорогу мінував — усе було. Уж потім, коли територія наша стала, він до частини попросився. Багато з загону тоді до регулярної Армії пішли. Ну, визначили його до танкової частини. Раз трактор знає. Спочатку механіком був, потім стрільцем-водієм. До Берліна дійшов. Знову поранений був, у ногу. А пам’ять потихеньку поверталася. Клаптиками. Спочатку імена братів згадав, потім матір. А уж потім і село своє. Тільки війна вже закінчилася. Листа-то написав, тільки де він, той лист? Загубився, мабуть, по дорозі…

До села свого Марія підводу знайшла, візника вмовила. Тяжко Олексію таку довгу дорогу подолати. Ну, той не до самого села їхав, йому звернути потрібно було в сусіднє село. Тож частину шляху вони все ж пішки йшли. Потихеньку йшли, у Олексія нога ще боліла. Уж надвечір прийшли, сутеніло. Придивилася вона – ходить хтось у дворі! Чужий… Папіроску курить, видно, як димить. А собака не гавкає… Гарний у неї пес був, хоча й старий вже, довоєнний.

Злякалася Марія.
– Льоша, – каже, – стій, там чужий хтось…
А Олексій (от що значить молоді очі!) придивився, і раптом швидко-швидко до дому пішов, потім палицю відкинув і, сильно кульгаючи, майже побіг.
А від будинку до нього, цигарку відкинувши, біг той «чужак», хвіртку ледве не зламав…
Обнялися вони міцно, тоді й вона впізнала…. Ахнула: «Андрюшка!», а йти вже не змогла, ноги підкосилися. Так і впала, де стояла.

Андрій півторатонкою приїхав, не ешелоном. Хтось порадив йому вийти на одній зі станцій, мов, швидше буде. Він-то приїхав, а мати пішла, на станцію пішла. Розминулися.
А від старшого так нічого і не було. Уже роки минули…. Сини одружилися давно, Олексій окремо побудувався, Андрій до батьківського дому прибудову зробив. Уже внуки по двору бігали, підростали…
Дев’ятого травня, на свято, всі за столом збиралися. Хоч свято в календарі ще святом не було, а все одно всі святкували. Як же ж! Такий день! Одне місце не займали – там чарка з горілкою стояла, хлібом прикрита, мати огірочок поруч клала на тарілочку. Звісно, всі ці роки шукали, дізнавалися – нічого. Здавалося, змирилися всі. Крім матері. Та щовечора у ікон лампадку запалювала, щось шепотіла, просила Бога…

Дівчина Сашина, на якій він одружитися збирався до війни, так і не вийшла заміж. Чекала його, вірила. Дев’ятого травня теж до них приходила. За упокій не пили, за надію пили. А надія танула з кожним днем, з кожним роком…
Одного разу Олексія на сусідню ферму попросили корм завезти. Він же трактористом був. Ну, завіз, розвантажили… Розвантажувати один чоловік допомагав, приглушений, мов мовчазний. Бородою заріс, слова не скаже. Щось здалося Олексію… Що — і сам не знав. Ну, задав деякі питання, що за чоловік? Не бачив раніше… Сказали, недавно на фермі працює. Скотником. А живе в сусідньому селі, у самотньої бабусі кімнату зняв. Про себе не розповідає, говорить мало і тільки по справі. Як звуть, ніхто толком не знає. Не запитували, а сам не говорив. Просто кажуть – у скотника запитай, «діду» скажи… Бороди-то в селі не носили.

Мати турбувати Олексій не став. А Андрію розказав. Вирішили обоє на чоловіка цього подивитися. Одного разу на ферму обидва з’явилися, начебто по справі. Спочатку Олексій здалеку показав того чоловіка. Він якраз гній прибирав, не оглядався.
Не витримав Андрій, підійшов. Той навіть не оглянувся… Постояв Андрій у нього за спиною і раптом каже:
– Санька… Брате…

Тільки трохи здригнувся чоловік, але не повернувся. Голову опустив, через плече проговорив:
– Помилився ти… Іди, добрий чоловіче…

Але не відійшов Андрій. Каже:
– Що ж ти робиш… Мати ж чекає. Всі очі виплакала, Бога просить. Щоб живий ти виявився…
Зігнувся чоловік ще більше. Вдруг вила от запроторив різко, всім корпусом повернувся:
– Чекає? … Зека чекає? …

Тут і Олексій втрутився:
– Сашко! … Я ж тебе відразу впізнав, ще тоді, коли корм розвантажували… Будь-кого вона чекає! Без рук, без ніг, будь-кого! А ти з руками-ногами, що ти ховаєшся? Ти ж нас учив, брате – не бійтеся нічого і нікого! Може, ми тому і вижили, що твоїй науці слідували!
І Таня чекає, тебе чекає! А адже сваталися вже інші до неї!
Опустив голову Олександр, а по обличчю сльози… Крокнув до них.

Обнялися брати, всі втрьох обнялися і сльози їхні змішалися…
Розказав Саша, що в бою поранили його, в полон потрапив. У Польщі в концтаборі був. Номер на руці так і залишився… Усе пережив — голод, холод, побої, знущання, роботу непосильну… Втекти намагалися, собаками їх рвали, ноги всі в шрамах. Били так, що краще було б померти… А коли звільнили їх наші війська, в інший табір потрапив — у наш. Перевіряли. Але відпустили. І нічого у нього немає – ані паспорта, ані жодного іншого документа, крім довідки про звільнення. Додому тягнуло так, що сил не було! Іздалеку, нишком бачив усіх – братів, матір, Тетяну. Ночами подушку кусав. А зізнатися духу не вистачало. Стидно… Інші героями з війни прийшли, а він…Якби не підійшли, не впізнали б – поїхав би куди подалі, щоб душу собі не рвати…

…Мати вирішили потихеньку підготувати. Спочатку сказали, що начебто були відомості, але неточно поки. Встала мати, поживилася. Усе питала, ну, коли точно-то відомо буде? Жінок підготували, щоб ті Тетяні сказали і самі готові були. А дев’яте травня наближалося. Мати стіл накрила, як завжди, чарку поставила з горілкою. Печально було. Ось і знову свято, а сина так і немає…
Зібралися всі, Андрій тільки затримувався. Чекали його.
І тут Олексій і каже:

– Мамо, а ви чарку-то хлібом не накривайте. І на тарілку не тільки огірок покладіть, а й капустки, картопельки… Гостя чекаємо…
Тільки хотіла спитати – що за гість-то? Свято ж сімейне…
І в цю мить заходить Андрій, а за ним — «гість»… Поголений, у чистій одежі. Марія тільки Андрію сказати хотіла за запізнення, але вдивилася в «гостя»…
І ноги у неї підкосилися…
– Са-ша! Синочку!
Серце зайшлося, погано їй стало… Тільки невістки уж на готові були – і нашатирь приготували, і краплі серцеві. Тетяну-то теж відходити було потрібно…

… Не знаю, бувальщина це чи вигадка. Правда або вигадка. Але я розповіла так, як почула цю історію від не молодого вже чоловіка, сина Олександра й Тетяни. Який вважає, що його батько — також герой, хоч і без орденів…
І мені дуже хочеться вірити, що усе це – правда…

Оцініть статтю
ZigZag
Щасливі збіги: правда чи вигадка?