Мені 44 роки, і я виріс у сім’ї, про яку багато хто може лише мріяти. Мої батьки — обидва лікарі з власними клініками в невеликому містечку під Полтавою, і брат, мій кращий друг із дитинства до підліткового віку. Ідеальна картина щастя, де кожен день був сповнений тепла і підтримки. Але все змінилося, коли у моє життя увійшла вона — жінка, котра перевернула мій світ і зрештою розірвала його на шматки.
Я познайомився з Лесею на першому курсі університету. Вона була моєю повною протилежністю, як ніч і день. Її дитинство пройшло в дитячому будинку, звідки її забрали в 11 років прийомні батьки. Але щастя тривало недовго — вони розлучилися, і Леся залишилася з матір’ю, яка незабаром спилася. З батьком спілкування майже припинилося. Її життя було боротьбою, але вона вистояла — із залізною волею та рішучістю вирватися з минулого. Після школи вступила до університету, оплачуючи навчання самотужки. Працювала на двох підробітках, зубрила до ночі, закінчила із червоним дипломом. Ця сила мене заворожила.
Наші стосунки почалися, як казка, доки я не привіз її до рідної оселі. Леся, що виросла в бідності, дивилася на наш затишний особняк із ледве прихованим презирством. Вона промовчала тоді, але пізніше, під час сварки, вибухнула словами про те, що ми — багаті сноби, які живуть у своєму вигаданому світі. Ці слова вдарили мене, наче блискавка, але я проковтнув образу, списавши все на її важке минуле. Ми пережили той криз, хоч тріщина вже дала про себе знати.
Перед весіллям я сказав їй, що батьки хочуть оплатити святкування. Леся розпалилася, як фурія: «Я не буду їм зобов’язана!» Її голос тремтів від гніву, а я не знав, як її заспокоїти. Потайки поговорив із батьками, і вони, не бажаючи споров, тихо передали мені гроші. Лесі я нічого не сказав. Весілля пройшло чудово, і вона пишалася, думаючи, що ми все зробили самі, довівши світу свою незалежність. Я мовчав, боячись зруйнувати її ілюзію.
Коли ми дізналися, що чекаємо на доньку, батьки світилися від щастя. Одного разу вони привезли дитячі речі — крихітні платтячка і пінетки. Я чекав бурі, але Леся несподівано усміхнулася і подякувала. А потім, щойно за ними зачинилися двері, крижаним тоном заявила: «Більше ніяких подачок від твоїх батьків». Я не наважився розповісти про це мамі з татом — їх радість за внучку була такою щирою, що я не хотів її погасити. На їхні питання, що нам потрібно, я брехав, що ми вже все купили.
Буря все ж розгорілася перед пологами. Батьки без попередження привезли новий візочок — дорогий, той самий, що ми бачили в магазині. Леся зблідла: «Це непотрібна розкіш, забирайте назад!» Слово за словом, і почалася сварка. Вона кричала, ображала їх, а я стояв, наче вражений громом. Візит закінчився скандалом, після якого у неї почалися передчасні перейми. І кого вона звинуватила? Моїх батьків! Сказала, що це їхня вина, що вони довели її до стресу. Я вперше протестував: «Ти не права, вони не винні!»
Потім вона поставила мене перед вибором — страшним, як вирок. Або я залишається з нею і донькою, але повністю відрікаюся від батьків і брата, не беру від них ні копійки, або розлучення — і я ніколи не побачу свою дитину. Серце розривалося на шматки, кров стукала у скронях. Що мені було робити? Я вибрав дружину і дочку, відвернувшись від сім’ї, яка дала мені все. Відмовився від любові батьків, від спадщини, що могла б забезпечити нас безтурботним життям. Ми переїхали в інше місто, подалі від минулого.
Дванадцять років я не чув голосу мами, не обіймав батька, не жартував із братом. Я працюю вчителем у школі, і кожен кінець місяця — це підрахунок копійок, щоб звести кінці з кінцями. Ми живемо скромно, майже бідно, тому що Леся ненавидить приймати допомогу. Я дивлюся на неї і не пізнаю ту дівчину, що колись надихнула мене своєю стійкістю. Тепер я бачу лише гнів — вона ненавидить світ, звинувачує всіх за те, що її життя не стало таким, як у інших. Те, що я любив у ній, обернулося відразою, яка роз’їдає мене зсередини.
Я думаю про розлучення. Діти підросли, і я сподіваюся, вони зрозуміють мене, зрозуміють, чому я більше не можу так жити. Я помилився у Лесі — жорстоко, непоправно. Її гордість, що здавалася мені силою, виявилася отрутою, що отруїла все навколо. І тепер я стою перед руїнами свого життя, запитуючи себе: як я міг така засліпнути? Як я пожертвував родиною заради жінки, що ненавидить навіть тінь щастя?
