Не знаю, бувальщина це чи небилиця… Правда чи вигадка… Але хочеться вірити, що такі щасливі збіги дійсно трапляються в житті. Принаймні, я почула саме так, як зараз розповім.
…У селі, жила жінка. Марія звали. Чоловіка ще до війни поховала. Під лід рано навесні провалився, але вибрався. І захворів. Жахлива гарячка була, не вижив.
Сини в неї були, троє синів. Старшому двадцять два, середньому дев’ятнадцять, ну, а молодший ще на рік молодший. Старший вже одружитись збирався, менші з дівчатами тільки гуляли, про одруження не говорили. А тут війна… Ну, і пішли всі. На фронт пішли. Старший і середній майже відразу, а молодший тільки в сорок другому.
Від середнього було одне листа, мов, б’ємо фашистських гадів, бережіть себе, мамо… Більше-то нічого й писати не можна було. Ну, вона і цьому рада була. Все ж вісточка… А от від старшого – нічого. Пішов, як зник… Чекала вона. Та тільки – нічого, ні рядочка…
Молодший, правду, писав. Рідко, як війна дозволяла. Але писав. А потім на середнього, Олексія, папірець прийшов, повідомлення. Мов зник безвісти в боях. І від старшого, Олександра – нічого. Закам’яніла вона.
Сусідки казали – у тебе ж ще Андрійко є, живий, дасть Бог, повернеться… А нам вже й надіятися ні на що…
І ось, вже в кінці війни, Андрій написав, що поранений, легко поранений у ногу, ви, мов, мамо, не хвилюйтеся. Скоро демобілізуюсь, вдома буду. Чекайте! От вона і чекала. А незабаром і війна закінчилася.
Вона до кожного ешелону на станцію бігала. А не близько… А Андрійко все не їде і не їде. І от якось ешелон прийшов, і бачить вона – йде по перону її син! На палицю спирається. Бачно, не дуже легке-то поранення. Кинулася до нього, обіймає, плаче… Андрійку, синку рідненький… А він раптом каже – мамо, а чому ви мене Андрієм кличете? Я – Олесь…
Їй погано стало… Олесь! Вона вже й чекати перестала, молилася за упокій. Гріх же який на душу взяла… Стоять обидва, плачуть.
Каже, контузило його сильно в бою, а його, видно, за мертвого прийняли. Очнувся, поповз. До околиці якогось села добрався. Добре, натрапила на нього жінка наша, сховала. Ризикувала, в селі німці вже стояли. Потім до партизанів переправити його вдалося. Пам’ять як відшибло… Пам’ятає, що мати є, брати є, а імен згадати не може. І де жив не може пам’ятати. Тільки казав – помічником тракториста був, поле пам’ятаю…
Ну, у партизанів дурня не валяв. Перевіряли його, звичайно – ну-мо ти, людина нічого не пам’ятає! А, може, фріц переодягнений?
А потім і на операції ходив, і залізницю мінував – все було. Уж потім, коли територія наша стала, він у частину попросився. Багато з загону тоді у регулярну Армію пішли. Ну, визначили його в танкову частину. Раз трактор знає. Спочатку був механіком, потім стрільцем-водієм. До Берліна дійшов. Знову поранений був, у ногу. А пам’ять потихеньку поверталася. Кусочками. Спочатку імена братів згадав, потім маму. А вже потім і село своє. Тільки війна уж закінчилася. Листа-то написав, тільки де він, той лист? Загубився, видно, по дорозі…
До села свого Марія підводу знайшла, візника упрохала. Важко Олексію таку дорогу довгу здолати. Ну, той не до самого села їхав, йому звернути треба було в сусіднє село. Тож частину шляху вони все одно пішки йшли. Потихеньку йшли, у Олексія нога ще боліла. Уж до вечора дійшли, темніло. Придивилася вона – хтось у дворі ходить! Чужий… Папіросу курить, видно, як попихує. А собака не гавкає… Хороша у неї собака була, хоч і старувата вже, довоєнна.
Злякалася Марія.
– Леша, – каже, – стій, там чужий хтось…
А Олесь (от що значить очі молоді!) придивився, і раптом швидко-швидко до дому пішов, потім палицю відкинув і, сильно накульгуючи, майже побіг. А від дому до нього, цигарку відкинувши, біг той «чужий», хвіртку ледь не зламав…
Обнялися вони міцно, тоді і вона впізнала… Ахнула: «Андрійко!», а йти уж не змогла, ноги помуляли. Так і опустилася, де стояла.
Андрій на полуторці приїхав, не ешелоном. Хтось порадив йому вийти на одній зі станцій, мов, швидше буде. Він-то приїхав, а мати пішла, на станцію пішла. Розминулися.
А від старшого так і нічого не було. Уж роки пройшли… Сини одружилися давно, Олексій окремо збудувався, Андрій до батьківської хати прибудову поставив. Уж онуки по двору бігали, підростали…
Дев’ятого травня на свято всі за стіл сідали. Хоч свято в календарі ще святом не було, а все одно всі святкували. Як же! Такий день! Одне місце не займали – там чарка з горілкою стояла, хлібом прикрита, мати огірочка поряд клала на тарілочці. Звичайно, всі ці роки шукали, дізнавалися – нічого. Начебто і змирилися всі. Крім матері. Та кожного вечора біля ікон лампадку запалювала, щось нашептувала, Бога просила…
Дівчина Сашина, на якій він збирався одружитись до війни, заміж так і не вийшла. Чекала його, вірила. Дев’ятого травня теж до них приходила. За упокій не пили, за надію пили. А надія танула з кожним днем, з кожним роком…
Одного разу Олексія на сусідню ферму попросили корм завезти. Він же трактористом був. Ну, завіз, розвантажили… Розвантажувати один чоловік допомагав, буркун-буркуном. Борода заросла, слів не каже. Щось здалося Олексію… Що – і сам не знав. Ну, порозпитував дещо, що за чоловік? Не бачив раніше… Сказали, не так давно на фермі працює. Пастухом. А живе в сусідньому селі у старої бабусі куток зняв. Про себе не розповідає, говорить мало і лише по ділові. Як звати, ніхто точно не знає. Не питали, а він сам не казав. Просто кажуть – у пастуха спитай, «діду» скажи… Бороди-то в селі не носили.
Матір турбувати Олексій не став. А Андрію розповів. Вирішили разом на того чоловіка подивитися. Одного разу на ферму обидва і прийшли, наче по справі. Спочатку Олексій здалеку показав того чоловіка. Він якраз гній прибирав, не озирнувся.
Не витримав Андрій, підійшов. Той навіть не озирнувся… Постояв Андрій у нього за спиною і раптом каже:
– Санько… Брате…
Тільки трохи здригнувся чоловік, але не повернувся. Голову нахилив, через плече промовив:
– Помилився ти… Іди, добрий чоловіче…
Але не пішов Андрій. Каже:
– Що ж ти робиш… Мати ж чекає. Всі очі виплакала, Бога просить. Щоб живий ти виявився…
Зігнувся чоловік ще більше. Раптом вила різко вткнув, всім корпусом повернувся:
– Чекає? … Зека чекає? …
Тут і Олексій встав:
– Сашко! … Я ж тебе відразу впізнав, ще тоді, коли корм розвантажували… Будь-якого вона чекає! Без рук, без ніг, будь-якого! А ти з руками-ногами, що ж ти ховаєшся? Ти ж нас учив, брат – не бійтеся нічого і нікого! Може, ми тому і вижили, що твою науку пам’ятали!
І Тетяна чекає, тебе чекає! А інші вже сваталися до неї!
Опустив голову Олександр, а по обличчю сльози… Крокнув до них.
Обнялися брати, всі втрьох обнялися і сльози їх змішалися…
Розповів Сашко, що в бою поранили його, в полон потрапив. У Польщі в концтаборі був. Номер на руці так і залишився… Все пережив – голод, холод, побої, знущання, роботу непосильну… Тікав намагався, собаками їх розривали, ноги всі в шрамах. Били потім так, що краще б зовсім убили… А як звільнили їх наші війська, в інший табір потрапив – у наш. Перевіряли. Але відпустили. І нічого у нього немає – ні паспорта, ніякого іншого документа, крім довідки про звільнення. Додому так тягнуло, що сил не було! Здалеку, нишком всіх бачив – братів, матір, Тетяну. Ночами подушку гриз. А зізнатися духу не вистачало. Соромно… Інші героями з війни прийшли, а він… Якщо б не підійшли, не впізнали – поїхав би куди подалі, щоб душу собі не рвати…
…Матір вирішили потихеньку готувати. Спочатку сказали, що нібито відомості є, але точно поки немає. Зраділа мати, ожила. Все питала, ну, коли точно-то відомо буде? Дружин підготували, щоб ті Тетяні сказали і самі готові були. А дев’яте травня наближалося. Мати стіл накрила, як завжди, чарку поставила з горілкою. Сумна була. Ось і знову свято, а сина так і немає…
Зібралися всі, Андрій тільки затримувався. Чекали його.
І тут Олексій і каже:
– Мамо, а ви чарку-то хлібом не накривайте. І на тарілку не тільки огірок покладіть, а й капусточки, картопельки… Гостя чекаємо…
Тільки хотіла запитати – що за гість-то? Свято ж сімейне нібито…
І в цю хвилину заходить Андрій, а за ним – «гість»… Поголений, у чистому одязі. Марія тільки Андрію хотіла б сказати за запізнення, але вдивилася в «гостя»… І ноги у неї підкосилися…
– Са-аша! Сину!
Серце зайшлося, погано їй стало… Тільки невістки вже напоготові були – і нашатир приготували, і краплі сердечні. Тетяну-то теж треба відходжувати було…
…Не знаю, бувальщина це чи небилиця. Правда чи вигадка. Але я розповіла так, як почула цю історію від немолодого вже чоловіка, сина Олександра і Тетяни. Який вважає, що його батько – теж герой, хоч і без орденів… І мені дуже хочеться вірити, що все це – правда.
