Віддати сина його батькові? Мій хлопчик став некерованим, і я вже не можу впоратися.
Моєму синові 12 років. Колись, десять років тому, якби хто сказав мені, що я подумаю віддати свою дитину батькові, я б розсміялася тому пророку в обличчя. Але тепер я стою на краю провалля, задихаюся від безсилля і відчуваю, як життя витікає з мене крапля за краплею. Я тону, і ніхто не протягне мені рятувальне коло.
Мій син, Олег, перетворився на чужу людину. Він сперечається зі мною з будь-якого приводу, б’ється в школі, приносить додому чужі речі, а потім нахабно заявляє, що це не крадіжка, а просто «взяв погратися». Телефон розривається від дзвінків — то вчитель, то класний керівник, то батьки однокласників. Кожна розмова — як удар під дих, кожен день — ніби крок по мінному полю.
Ми з чоловіком вже давно розлучені. Моя мама живе в сусідньому дворі в нашому містечку під Черніговом, але допомоги від неї — нуль. Тільки докори та «мудрі» поради, від яких хочеться вити. Вона заходить на півгодини ввечері, засипає мене критикою і йде, залишаючи по собі гіркий присмак. Отже, Олег повністю на мені. Я кричала, плакала, погрожувала, забирала кишенькові гроші — все марно. Він дивиться на мене відчайдушно, зухвало усміхається, ніби знає, що я безсила, що всі мої слова — пустий звук.
Нещодавно стався черговий інцидент. Я знайшла в його рюкзаку чужий смартфон — дорогий, видно одразу, що не з дешевих.
— Олеже, звідки це? — спитала я, свердлячи його поглядом, у якому змішалися гнів і відчай.
— Знайшов, — кинув він, навіть не моргнувши.
— Де знайшов?
— На лавці.
— На якій лавці, чорт забирай?! Відповідай нормально, маленький злодій! — зіралася я. — Ти розумієш, що це чуже? Ти вкрав!
— Не вкрав, взяв, — спокійно відповів він.
— І що ти збирався з ним робити?
— Нічого, — знизав плечима. — Просто подивитися хотів.
Я закипіла від гніву, всередині все вирувало, як лава.
— Ти хоча б розумієш, що так не можна? Це не твоє! Завтра підеш до школи й повернеш!
Він глянув на мене з викликом, від якого в мене затремтіли руки.
— Не піду.
— Що значить «не піду»?! Не смій тут свої правила встановлювати! — закричала я, втрачаючи контроль.
— Не піду, і все.
Я не витримала — сльози полилися ручаєм, а він просто пішов у свою кімнату, ніби нічого не сталося, ніби мої сльози — це дріб’язок, не вартий його уваги.
Наступного дня я подзвонила його батькові, Андрію. Голос тремтів, але я виклала все:
— Це щодо Олега. Я не справляюся. Він став чужим, краде, хамить. Може, забереш його до себе? Йому потрібен чоловічий приклад. Я боюся, що ми втратимо його, і він виросте злочинцем.
Андрій замовк. Потім важко зітхнув.
— Ти ж знаєш, мені зараз не до того. Працюю до пізна, часу його виховувати немає.
— А в мене, думаєш, є час?! — вибухнула я. — Я одна! Мама тільки звинувачує, що я його випустила. Ти зайнятий, я зайнята — хто-небудь допоможе мені?!
— Але ти ж мати… — почав він.
— А ти батько! — перебила я. — Такий самий батько, як і я!
Він промямлив щось про «подумати» і поклав трубку. А ввечері прийшла мама. Я наважилася поділитися з нею своїм планом, і це був кошмар.
— Оксано, ти що, здуріла?! — закричала вона, щойно я відкрила рот. — Віддати сина батькові? Як тобі таке в голову прийшло?
— Мамо, я не можу. Я одна, в мене немає сил.
— Не можеш? Народила — виховуй! Де це видано, щоб мати від дитини відмовлялася?
— А ти хоч раз допомогла? Тільки язиком молотиш! — зірвалася я. — Я все тягну на собі — чоловіка немає, тебе немає, подруг немає! Одна, завжди одна!
Вона пішла, грюкнувши дверима, а я залишилася на кухні, дивлячись у порожнечу. Може, я і справді погана мати? Може, це я винна, що Олег став таким — зухвалим, чужим, загубленим? Але потім я думаю: я ж людина, не залізна. Я втомилася бути і матір’ю, і батьком, втомилася тримати на плечах цей непідйомний тягар. Так, я мати, але Андрій — батько, і чому я маю відповідати за нас обох?
З того дня Олег майже не виходить зі своєї кімнати, мовчить, уникає мене. А я сиджу, дивлюся на телефон і чекаю дзвінка від Андрія. Вирішила: якщо він не відгукнеться найближчими днями, наберу сама. Може, погодиться взяти сина? Чи мені все ж таки шукати сили в собі? Я не знаю, що робити. Я хочу врятувати свого хлопчика, але відчуваю, що сама тону, і ніхто не протягне мені руку. Як бути?
