Віддати сина батькові. Дитина стала некерованою, а я більше не справляюся.
Моєму сину 12 років. Якби десять років тому хтось сказав, що я подумаю про те, щоб віддати свою дитину батькові, я б розсміялася в обличчя цій людині. Але тепер я стою на краю прірви, задихаюся від безсилля і відчуваю, як життя витікає з мене крапля за краплею. Я тону, а ніхто не кидає мені рятувальну руку.
Мій син, Артем, наче став чужим. Він сперечається зі мною з будь-якого приводу, б’ється в школі, приносить додому чужі речі, а потім з нахабною усмішкою заявляє, що це просто “взяв погратися”. Телефон тріщить від дзвінків — то вчитель, то класний керівник, то батьки однокласників. Кожна розмова — як удар в обличчя, кожен день — як крок по мінному полю.
Ми з чоловіком вже давно розлучені. Моя мама живе в сусідньому дворі, у нашому містечку під Києвом, але допомоги від неї — нуль. Лише докори та “мудрі” поради, від яких хочеться вити. Вона заходить ввечері на пів години, засипає мене критикою і йде, залишаючи після себе гіркий осад. Тож Артем — повністю на мені. Я кричу, плачу, погрожую, відбирала кишенькові гроші — все даремно. Він дивиться на мене зухвалими очима, усміхається, наче знає, що я безсила, що всі мої слова — порожній звук.
Нещодавно відбувся черговий вибух. Я знайшла в його рюкзаку чужий смартфон — дорогий, одразу видно, не з дешевих.
— Артем, звідки це? — запитала я, свердлячи його поглядом, в якому змішалися гнів і відчай.
— Знайшов, — кинув він, навіть не моргнувши.
— Де знайшов?
— На лавці.
— На якій лавці, чорт забери?! Відповідай нормально, малий хулігане! — зірвалася я. — Ти розумієш, що це чуже? Ти вкрав!
— Не вкрав, взяв, — спокійно відповів він.
— І що ти збирався з ним робити?
— Нічого, — знизав плечима. — Просто подивитися хотів.
Я захлинулася від люті, всередині все кипіло, як лава.
— Ти хоч розумієш, що так не можна? Це не твоє! Завтра підеш до школи і повернеш!
Він подивився на мене з викликом, від якого у мене затремтіли руки.
— Не піду.
— Як це “не підеш”?! Не смій мені тут свої правила встановлювати! — закричала я, втрачаючи самоконтроль.
— Не піду, і все.
Я не витримала — сльози хлинула потоком, а він просто пішов до своєї кімнати, наче нічого не сталося, наче мої сльози — це дрібниця, не варта його уваги.
Наступного дня я зателефонувала його батькові, Сергію. Голос тремтів, але я виклала все:
— Це про Артема. Я не справляюся. Він став чужим, краде, грубіянить. Може, забереш його до себе? Йому потрібен чоловічий приклад. Я боюся, що ми його втратимо, і він виросте злочинцем.
Сергій замовк. Потім важко зітхнув.
— Ти ж знаєш, мені зараз не до того. Працюю допізна, немає часу його виховувати.
— А в мене, думаєш, є час?! — вибухнула я. — Я одна! Мама лише звинувачує, що я його зіпсувала. Ти зайнятий, я зайнята — хтось допоможе мені?!
— Але ж ти мама… — почав він.
— А ти батько! — перебила я. — Такий же батько, як я!
Він промимрив щось про “подумати” і поклав трубку. А ввечері прийшла мама. Я наважилася розповісти їй про свій план, і це було жахливо.
— Лена, ти що, збожеволіла?! — закричала вона, ледь я відкрила рот. — Віддати сина батькові? Як тобі таке в голову прийшло?
— Мам, я не справляюся. Я одна, у мене немає сил.
— Не справляєшся? Народила — виховуй! Де це бачено, щоб мама від дитини відмовлялася?
— А ти хоч раз допомогла? Тільки язиком мелеш! — зірвалася я. — Я все несу на собі — чоловіка немає, тебе немає, подруг немає! Одна, завжди одна!
Вона пішла, грюкнувши дверима, а я залишилася на кухні, дивлячись в порожнечу. Може, я й справді погана мати? Може, це я винна, що Артем став таким — зухвалим, чужим, загубленим? Але потім я думаю: я ж людина, не залізна. Я втомилася бути і матір’ю, і батьком, втомилася тримати на плечах цю непосильну ношу. Так, я мати, але Сергій — батько, і чому я маю відповідати за нас обох?
З того дня Артем майже не виходить зі своєї кімнати, мовчить, уникає мене. А я сиджу, дивлюся на телефон і чекаю дзвінка від Сергія. Вирішила: якщо він не відгукнеться в найближчі дні, наберу сама. Може, погодиться взяти сина? Чи мені все-таки шукати сили в собі? Я не знаю, що робити. Я хочу врятувати свого хлопчика, але відчуваю, що сама тону, і ніхто не протягне мені руку. Що робити?
