Коли власні діти стають чужими: історія однієї матері
У молоді роки, сповнені енергії та надій, я, Наталя Іванівна, віддавала всю себе своїм дітям. Люди навколо застерігали: «Не розчиняйся повністю в них, залиш щось для себе». Але я не слухала. Тепер, у свої 69 років, я залишилася одна, і нема кому подати мені склянку води. Слова тих людей тепер звучать в моїй голові луною, і я гірко жалію про свою поведінку в минулому.
Чоловік мій, Олексій, пішов з життя, коли нашому синові було лише чотири роки, а доньці — шість. Залишитися одній з двома маленькими дітьми було випробуванням. Я працювала на двох роботах, щоб забезпечити їх усім необхідним. Моя мати допомагала, але часто нагадувала: «Дітям потрібна мати, а не тільки насущний хліб». Але хто б тоді нас прогодував, якби я сиділа вдома?
Я намагалася компенсувати відсутність батька, оточуючи дітей турботою та балуючи їх. Здавалося, що так я зможу заповнити порожнечу, яка залишилася після смерті Олексія. Діти виросли, кожен створив свою родину. Я прагнула бути ідеальною бабусею для онуків, продовжуючи присвячувати себе сім’ї.
Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що не відчуваю ніг. З труднощами дотягнулася до телефону та зателефонувала сину. Він відповів: «Мамо, у мене зараз багато справ, не можу приїхати». Донька не піднімала слухавку. Викликала швидку допомогу — вони приїхали без зайвих питань.
У лікарні діагностували тромбоз ніг. Лікарі сказали, що тромби могли відриватися в будь-який момент, що призвело б до летального наслідку. Мене чекало тривале лікування та суворий постільний режим. Я благала дітей навідати мене. Коли вони нарешті прийшли, то прямо в палаті заявили: «У нас свої турботи, ми не можемо піклуватися про тебе».
Донька пояснила, що молодший син вступає до університету, а в сина дружина захворіла на грип. Вони вважали, що мені буде краще одній у лікарні. Такі “вагомі” причини, щоб залишити матір у тяжкому стані.
Після виписки я повернулася в порожню квартиру. Сил не було навіть приготувати собі їжу. Сусідка, Ганна Сергіївна, запропонувала допомогу за невелику плату. Ми стали подругами, підтримуючи одна одну на скромні пенсії.
Тепер, озираючись назад, я розумію: надмірна опіка та пестощі не замінюють справжньої любові й поваги. Я не навчила своїх дітей цінувати і поважати близьких. У молодості я сіяла вседозволеність, а на старість пожинаю самотність.
Хочу звернутися до всіх батьків: не розчиняйтеся повністю в дітях, не забувайте про себе. Навчайте їх любові та поваги, а не тільки задовольняйте їхні примхи. Те, що ви посієте в їхніх серцях у молодості, визначить, що ви пожнете на старості.
