Почувши розмову батька з нареченим, наречена втекла зі свого весілля.
Іноді достатньо одного-єдиного слова, щоб світ, який ти будувала роками, завалився за мить. Саме так сталося зі мною. Не віриться, що це не кадри з якогось серіалу, а сцени з власного життя.
Мене звати Оксана, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, в очікуванні найсвітлішого періоду в житті. Ми з Владиславом були разом майже три роки. Не можу сказати, що все було ідеально — але чи є такі взагалі? Ми були такі ж, як усі закохані — сварилися, мирилися, мріяли. Коли я завагітніла, Владислав не зник і не ховався за обіцянками. Він запропонував мені шлюб, і ми почали планувати весілля. Все здавалося сном.
Підбирала сукню довго, обережно торкаючись мережива. Ресторан, меню, музика — кожна деталь продумана. Мама плакала від щастя, тато… Тато був небагатослівним, але я гадала, що це через хвилювання. Того ранку я прокинулася рано, дивилась у дзеркало і не вірила — ось вона, моя казка.
Ми одружилися в РАЦСі, всі радісно аплодували, кричали «Гірко!». А потім був бенкет у шикарному ресторані в центрі Києва. Гучна музика, тости, танці. Усі веселилися, всі — крім мене.
Приблизно через годину після початку застілля я вийшла на вулицю освіжитися. І цілком випадково стала свідком розмови, яка перевернула все догори дригом. Батько стояв з Владиславом, курили за рогом. Я не збиралася підслуховувати, але почула голос тата і зупинилася.
«І я свого часу потрапив, — з усмішкою казав він, — довелося одружитися з її матір’ю через дитину. Ні любові, ні щастя. Лише вічна відповідальність. Даремно ти це почав, Владислав. Вона, як і мати, тільки життя зіпсує — собі й тобі».
Я оніміла. Не пам’ятаю, як рухала ногами. Не вірила. Це був не просто удар. Це було зрада з обох боків. Мій батько, якого я підносила на п’єдестал, який був для мене уособленням сім’ї, чоловік, якому я вірила більше за всіх. І мій наречений. Він не відмовився. Просто мовчав і кивав. Він знав. Обидва знали. І ніхто не зупинився, ніхто не пошкодував, що це було сказано вголос.
Я втекла. Не пояснюючи. Не озираючись. Просто йшла, куди очі ведуть. Не плакала — ридала. Трясло. Все всередині зжималося від болю. Не було ані дому, ані сім’ї, ані любові. Все стало чужим, брудним, неправдивим. Я вважала, що моя сім’я — приклад. А виявилося, що я виростала в ілюзії.
Я зникла. Повернулася додому лише через два дні. Ні з ким не розмовляла. Мовчки поклала батькові на стіл ключі від машини, яку він мені подарував. Потім зателефонувала Владиславу. Я сказала йому лише одне: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і жінка». Спочатку він не повірив, почав кричати, благати, виправдовуватися. Але все вже закінчилося. Я викреслила його зі свого життя.
Так, це важко. Але, можливо, саме ця правда врятувала мене. Адже якби я не почула ту розмову — жила б у брехні, будувала б майбутнє з людиною, яка з самого початку не хотіла цього життя. Яка сприймала мене як зобов’язання та помилку.
Тепер я одна. Зі шрамом на серці і дитиною під серцем. Але я вільна. І я більше ніколи не дозволю себе зрадити. Іноді краще втекти з весілля, ніж провести все життя у чужій брехні.
