Мені здається, що моє життя — це довгий, затягнутий фільм без щасливого фіналу. Мені 62. Я сижу біля вікна своєї невеликої однокімнатної квартири на околиці Києва, дивлюсь на машини, що проїжджають повз, і думаю, як швидко все пролетіло. Усе зникло. Залишилась лише я — з тривогою всередині та страхом перед завтрашнім днем.
Чотирнадцять років тому моє життя розкололось на «до» і «після». Спершу помер мій тато — він боровся з онкологією, і кожен його подих був ніби молот по серцю. Через кілька місяців не стало моєї молодшої сестри — та ж хвороба, такий же безвихідний ад. А потім сталося те, чого я не могла передбачити: у мами раптово почалася деменція. Вона перестала впізнавати обличчя, плутала день із ніччю, губилася у своїй квартирі. З дорослої людини вона перетворилася на безпорадну дитину. А мій чоловік… Він не витримав. Залишив мене, сказавши, що втомився жити з тінню жінки, яку колись кохав. Пішов до молодої, вільної, безтурботної. Я залишилася одна — з хворою матір’ю і дочкою від першого шлюбу, яка мене ненавиділа.
Вона ніколи не пробачила мені другого шлюбу. Коли я вдруге вийшла заміж, їй було одинадцять, і, як виявилося, вона носила в собі образу всі ці роки. Ми стали чужими. Я не знала, кому чекати допомоги. Друзі віддалилися, знайомі перестали дзвонити. Я виживала. Божеволіла від болю і втоми, але не дозволяла собі зламатися. Лише регулярні візити до психолога тримали мене на плаву. Мама була як новонароджена — я годувала її з ложечки, змінювала підгузки, купала, співала їй колискові, коли вона плакала вночі. Ми пройшли через усе: інсульти, перелом шийки стегна, важку операцію. Шість років я жила на межі.
А потім її не стало.
Здавалося б, можна зітхнути. Але ні. Замість полегшення — пустка. А з дочкою — лише біль. Постійні докори, претензії, звинувачення: що я мало допомагаю грошима, що вона не може дозволити собі відпочинок, бо не знайшла «нормальну роботу», і у всьому, звісно ж, винна я. Винна, що її вітчим пішов. Винна, що не підтримала, коли було тяжко. Винна, що народила не в той час, не від тієї людини.
Я оформляла на неї батьківську квартиру. Скільки сліз, нервів, безсонних ночей це мені коштувало — знає лише мій психолог. Потім і в мене знайшли онкологію. Жахливий діагноз. Хімія. Операція. І скандали. Дочка переїхала до мене на час — не зі співчуття, а тому, що не було зрозуміло, чи виживу. Мовчазна, зла, байдужа. Вона була поруч тілом, але не душею.
Минуло шість років. Моє здоров’я, дякувати Богу, стабілізувалося. Я знову працюю, потихеньку радію дрібницям, потроху повертаюсь до себе. Дочка вийшла заміж, народила прекрасного малюка. Живуть окремо. Ми спілкуємось, але я весь час відчуваю, якою крихкою є цей зв’язок. Варто зробити лише незграбний крок — і міст обвалиться.
Я живу. Але ніби не до кінця. Бо всередині — самотність. Ввечері я приходжу додому, і тиша відлунює в вухах. Під час пандемії це відчуття стало нестерпним. Подруги — хто поїхав, хто розчинився в родині. Ніхто не дзвонить. Нікому розповісти, що мені наснилося. Нікому поскаржитися на біль у нозі. Ніхто не запитає: «А ти їла сьогодні, Лено?»
Я згадую, як колись була потрібною. Як готувала вечері, прасувала шкільну форму, в’язала шкарпетки, бігала по лікарнях, збирала документи, ночами сиділа біля ліжка хворої мами. А зараз — тиша. Ніхто не чекає. Ніде не чекають. І це лякає. Лякає так, що іноді я прокидаюся в холодному поту — з думками, що одного разу впаду у ванній, і ніхто не дізнається. Що одного разу просто зникну, і світ цього не помітить.
Я боюся майбутнього. Боюся стати тією самою старенькою з погаслим поглядом, яка сидить біля під’їзду, щоб просто почути чийсь голос. Я не хочу жалості. Я не шукаю співчуття. Я просто хочу бути комусь важливою. Хоч трохи.
Дякую, якщо дочитали. Це означає, що я сьогодні була почута. А значить, я ще не зовсім одна.
