«Я думала, що мені пощастило з невісткою… Але після весілля вона стала іншою людиною»
Коли мій син Олексій привів Лесю — я одразу подумала: пощастило. Дівчина з вигляду проста, акуратна, господарська. У квартирі у них завжди чисто, все на своїх місцях, готує смачно, завжди ввічлива, усміхнена, привітна. Жодного грубого слова від неї не чула. Ми часто бачились — то вони до мене на дачу приїжджали, то я до них на чай заходила. Ніколи не почувалася зайвою, навпаки — Леся завжди старалася допомогти, догодити. Я раділа — і за сина, і за себе. Нарешті у нього буде справжня родина, — думала я.
Вони зустрічалися всього пів року, коли Олексій зробив їй пропозицію. Леся, звісно, погодилася, але відразу сказала, що мріє про гарне весілля — з білою сукнею, лімузином і фотографом. Грошей у них тоді не було, і вони вирішили назбирати протягом пів року. Я в ці справи не втручалася — у самої зайвих грошей не було, а поради без прохання — не найкраща ідея. Молоді самі вирішать, як їм жити. Головне, щоб любили одне одного.
Весілля відбулося, як вони і мріяли. Я подарувала гроші, не стала купувати зайві речі — нехай самі вирішують, що важливіше. За столом були в основному друзі молодят, моя подруга — хрещена Олексія — не змогла приїхати. Я трохи посиділа і пішла — не хотіла заважати молоді розважатися. Ми заздалегідь домовилися, що наступного дня посидимо всі разом у мене на дачі.
Наступного дня ми з хрещеною все приготували — салати, шашлики. Молодята приїхали. Я подивилася — Леся хмура, небалакуча, увесь день сиділа з телефоном, навіть не глянула в мій бік. Олексій хоч трохи допомагав, а вона — і пальцем не поворухнула. Я списала це на втому — все ж таки весілля, переживання.
Але потім ця поведінка стала повторюватися. Зустрічі стали рідкісними, все з моєї ініціативи. Я не втручалася — розуміла: молода родина, нехай звикають один до одного, облаштовуються. Але мені хотілося хоча б раз на місяць бачити сина.
На день народження я купила Олексію подарунок, зателефонувала — хотіла зайти хоча б на п’ять хвилин, вручити. Він відповів, що вони не святкують, грошей немає. Ну що ж, розумію. Але через півгодини мені передзвонила Леся і холодним голосом сказала: «Ми хочемо побути вдвох, не ображайтеся». Я подумала — може, сюрприз який готує, романтику. Але потім дізналася — у них були гості. Були друзі. Тільки мене не запросили. Мені ніхто нічого не сказав. Просто… проігнорували.
Я відчула себе чужою. Зайвою. Забутою.
Пройшло трохи часу, я знову захотіла заглянути — по дорозі була. Зателефонувала — Леся відповіла, що їх немає вдома. А потім Олексій сам обмовився, що вони весь день були вдома. Я не стала з’ясовувати. Подумала — може, у Лесі важкий період, може, щось переживає. Або просто «награлось у невістку» і повернеться до нормального спілкування. Я старалася не налаштовувати сина проти неї. Не хотіла бути тією самою свекрухою, про яку анекдоти складають.
Але останньою краплею було зовсім недавно. Я зіткнулася з Лесею в магазині — буквально носом до носа. Я, як вихована людина, привіталася. А вона… зробила вигляд, що мене не помітила. Пройшла повз, наче я пусте місце. Я стояла в ступорі. Невже я настільки їй чужа, що не заслужила навіть простого «добридень»?
Я не дзвонила Олексію. Не скаржилася. Хоча так хотілося набрати Лесю і запитати — в чому моя вина? Чому ти відвернулася? Чим я тобі завадила? Але я мовчала. Тому що у мене залишилася хоч якась надія, що все це — не назавжди. Що, можливо, вона чекає дитину, і у неї просто гормони грають. Або, як кажуть у народі, «дах поїхав». А може… може, вона просто така. І всю свою «люб’язність» до весілля грала, щоб сподобатися. А тепер зняла маску.
Я не знаю, чи варто говорити з нею прямо. Може, і справді, час усе розставить по місцях. Але поки я відчуваю себе непотрібною. А це страшно. Особливо, коли ти не ворог, не чужа людина, а мати того самого чоловіка, якого вона називає чоловіком.
Скажіть, як ви думаєте — чи варто свекрусі говорити відкрито, коли відчуває таку біль? Чи краще терпіти та чекати, що колись невістка сама все зрозуміє? Чому Леся так змінилася після весілля? Де та дівчина, якій я колись щиро раділа?…
