Я ніколи не гналася за розкішшю. Моє життя — це низка поступок, праці, безмовних жертв. Я не вимагала багато — ні від долі, ні від людей. Все, чого справді бажала — щоб моя донька була щасливою. Щоб мала родину, тепло, любов. Заради цього йшла на все. Навіть коли серце тріскалося на частини.
Мене звуть Соломія, мені 57. Моя донька, Орися, — єдине, що в мене лишилося. Чоловік загинув, коли їй було вісім. А мені — тридцять два. Ми з Дмитром прожили лише десять років, але за цей час він став для мене цілим світом. Його смерть поділила моє життя на «до» та «після». З того дня я жила не для себе — для неї. Працювала на двох роботах, аби дівчинці нічого не бракувало, щоб вчилася, одягалася, мріяла.
Орися закінчила університет, знайшла гарну посаду. Закохалася. Її обранець — Мар’ян — здавався спокійним, вихованим, трохи замкненим, але, як казала донька, «надійним». Щиро зраділа, коли вони вирішили одружитися. Готувалися до святкування, а я думала — де вони житимуть?
Однокімнатна квартира моєї матері — замала. А моя двокімнатна в центрі — простора, затишна, зроблена з любов’ю. Тоді й прийняла рішення: переїду до мами, а молодим віддам своє житло. Не вагалася. Це була моя інвестиція в їхнє майбутнє. Так, важко було покидати дім, де пройшло все моє життя. Але повторювала: заради доньки… усе заради доньки.
Перед від’їздом зробила дрібний ремонт: змінила шпалери, оновила сантехніку. Не було зайвих грошей на капітальні зміни, але квартира сяяла чистотою. Сама Орися сказала: «Мамо, тут так затишно». Я їй повірила.
А потім прийшла його мати — Ярина Григорівна. Жінка гучна, владна, з відтінком зверхності. Вона відверто заявила:
— А коли ви, Соломіє Михайлівно, зробите справжній ремонт? Молодим треба починати з красивого!
Спробувала пояснити, що все в порядку, але та лише махнула рукою:
— Що ви! Шпалери — ще з совку. Кухня — як із дев’яностих. Хіба так можна?
Стримуючи образи, запитала:
— Якщо вам не подобається, може, допоможете коштами?
На що вона зі смішком відрізала:
— Вкладатися у чужу оселю? Дякую, не треба.
Змовкла. Було боляче. Дуже. Але зітхнула глибоко — заради доньки. Заради їхнього спокою. Не хотіла бути тією свекрухою, що лізе у все. Пішла до мами. Не телефонувала, не нав’язувалася, не приходила без запрошення. Поважала їхній простір. Думала — нехай живуть, як хочуть. Я завжди поруч, якщо знадоблюся.
Але «знадобитися» мені так і не довелося.
Перед Новим роком, як завжди, закупила продукти. Більше, ніж треба — подумала, поділюся з дітьми, полегшу їм клопіт. Сумки важкі, руки тремтіли. Телефон глибоко в кишені, діставати незручно. Вирішила — зайду без попередження, адже я мати. Що тут поганого?
Увійшла. Двері не були замкнені. На кухні сиділа Ярина Григорівна, розливала узвар, вивчала якісь записи. Поряд — список страв для святкового столу. Я завмерла.
— Ви… вже готуєтеся? — прошепотіла.
Вона подивилася на мене, наче на сторонню:
— Хіба ви не знали? Ми з Орисею та Мар’яном вирішили святкувати тут. Збереться вся родина…
Уся. Але не я. І не моя мама.
Відчула, ніби щось тріснуло всередині. Я віддала свою оселю. Пішла без нарікань, без умов. Намагалася не заважати, не бути тягарем. І що в відповідь? Навіть не запросили на свято. На перший спільний Новий рік. Неначе мене немає.
Вийшла мовчки. Донесла пакети до під’їзду. Залишила біля дверей і пішла обратно під снігом. Ніхто не наздогнав. Не подізвонив. Навіть не спитав, чому пішла.
Не знаю, як із цим жити. Як пробачити. Як знову сміятися, коли душа розбита. Не розумію, чим заслужила таке. Віддала найкраще. Усе, що мала. А натомість — байдужість. Більше не чекаю подяки. Просто хочу, щоб мене не кидали.
Скажіть… а ви б пробачили?
