«Донька назвала мене “токсичною матір’ю” у соцмережах. Тепер мені соромно вийти на вулицю…»
Я завжди була суворою, але чесною жінкою. Тридцять років навчала дітей у звичайній сільській школі — випустила ціліки покоління. У нашому селі мене знали й поважали. Знав_и_, принаймні… доки все не перекинулося догори дриґом.
Мою доньку звати Соломія. Їй 32. Ми не спілкуємося вже кілька років. Я намагалася бути поруч, але вона сама відійшла. Причин не розуміла… аж поки мені не розповіли, що вона вів блог про «токсичне дитинство» та «жахливу матір».
Ви не уявляєте, що я відчула, коли вперше побачила її слова. «Мене контролювали, забороняли все. Я виросла в страху й осуду. Моя мати — тиран у спідниці. Вона ніколи мене не кохала». А потім — коментарі незнайомців: називали чудовиськом, звинувачували в зламаній душі доньки, в тому, що нібито зруйнувала її життя.
Та ж це неправда! Я дійсно була суворою, але працювала для неї. Не била, не принижувала. Забороняла ночувати в гостях у 11 років — так, бо боялася. Не дозволяла прогулювати школу, вимагала дисципліни. Хіба це злочин?
Завдяки моїй твердості Соломія закінчила школу із золотою медаллю, вступила на бюджет до Київського університету, потім працювала у великій компанії. Я лише хотіла, щоб вона була сильною, розумною, незалежною. Не лізла у її особисте, не нав’язувала, за кого виходити заміж. Мріяла, щоб була щасливою.
Але виявилося, що все, що робила, тепер називають пеклом і насильством. У селі перестали вітатися. Чую: «Чули, що про вас пишуть? Ви ж вчителька, а дитину як виховали?» Соромлюся навіть за хлібом вийти. Ходжу, опустивши голову. Не розумію — за що така помста?
Коли моя донька вирішила, що я — ворог? Коли турбота й порядок стали «отрутою»? Адже я сама її підняла. Чоловік помер, коли Соломії було десять. Тягла все: школу, дім, заняття з нею ввечері. Не спала, коли вона хворіла. Працювала на знос, щоб мала чисті речі й гарну їжу.
А тепер я — чудовисько.
Дзвонила їй. Просила прибрати публікації, припинити брехати. Благала не ганьбити мене перед людьми. У відповідь — мовчанка. Або нові історії про «дитинство без тепла».
А потім… вона подзвонила. Плакала. Говорила уривчасто: чоловік, бізнесмен, кинув її. Залишив із трьома дітьми, без грошей, без домівки. Знайшов собі молодшу. Сказав, що набридло бути батьком.
— Мамо, пробач… Будь ласка… Мені нікуди йти… Ти в мене єдина…
Стиснула слухавку. Важко дихала. У голові лунали її слова: «Ти не мати, а наглядач. Ти знищила мене. Ненавиджу тебе». А тепер — «пробач, прихисти».
Не знала, що відповісти. У грудях билися дві жінки: мати, що болить за дитиною, і людина, яку зрадили й принизили.
Пробачити? Взяти під дах, мов нічого не було? Я не чудовисько. Люблю доньку. І онуків. Не вижену на вулицю. Та чи зможу забути, як її слова в інтернеті спалили мені серце?
Не хочу помсти. Але й мовчати не можу. Може, поставити умову? Вибачення. Правда — у тому ж блозі, перед тими ж людьми.
Не шукаю слави. Хочу справедливості. Або хоча б спокою.
Скажіть… ви б пробачили? Чи ні?
