«Віддала родині все… а тепер лишилася з нічим»: щира історія жінки, яку зрадили рідні
Мене звуть Ганна. Через півроку мені виповниться п’ятдесят. Якби хтось десять років тому сказав, що до цього віку я опинясь самотньою — без дому, без підтримки, без віри в завтрашній день — не повірила б. Бо я була впевнена: кожен мій крок був правильним. Вкладала душу, час, здоров’я — заради родини. Чоловіка. Дітей. Не жила для себе. Жила ними.
Після школи вступила до педагогічного університету у Львові. Мріяла стати вчителькою молодших класів. Навчалась із захопленням, але на третьому курсі зустріла його — Андрія. Високий, впевнений у собі, з харизмою. Він був старший, мав стабільну роботу, добрий заробіток. За рік зробив пропозицію. Я, наївна дівчина, мріючи про велике кохання, погодилась без вагань.
Весілля відсвяткували гучно, щиро. Батьки подарували двокімнатну квартиру у новобудові Чернівців. Без ремонту — але ми були щасливі. Окремо оздоблювали: вихідні, ночі, пил, фарби — та з любов’ю. Тоді він сказав: «Краще оформимо житло на мене — так легше». Я навіть не заперечила. Адже ми родина, правда?
Завагітніла майже одразу — народила старшу доньку, Соломію. Андрій сяяв від щастя, а я поринула у материнство. Він отримав підвищення, а невдовзі — успадкував від батьків однокімнатну квартиру. Здавали її — гроші відкладали.
Через сім років народила другу доньку, Марічку. Знову залишилась вдома — Андрій наполіг: «Сиди, я подбаю». Він відкрив бізнес, справи пішли вгору. Мої батьки подарували дачну ділянку під Києвом. Чоловік захотів звести будинок. Чотири роки будівництва: цемент, дощи, нервівки. Продали мою батьківську квартиру, я взяла кредит на своє ім’я — усе заради дому. І ось — він готовий. Просторий, світлий, затишний. Сама вишикувала вітражі, розмальовувала стіни, вирощувала сад, робила запаси — створювала казку.
Жили в тому домі дванадцять років. А потім — все розсипалось.
Колись Марічка привела з університету подругу. Молода, ефектна, з сміливим поглядом. Спочатку здавалось, що вона просто захоплена Андрієм як успішним чоловіком. Потім я помітила його погляд на неї. А потім — її погляд на нього. За два місяці він подівся на розлучення. За чотири — одружився з нею.
Я лишилась ні з чим. Суд віддав йому будинок, оформлений на нього. Судді було байдуже, що на будівництво пішли гроші від продажу моєї квартири, що землю теж дали мої батьки, що кредит на мені. «Немає документів — немає прав», — сказали мені. Переїхала до тієї самій однокімнатній квартирі від його родини. Старій, занедбаній. Суд віддав її мені «з милосердя».
Авто, яке він подарував на 45-річчя, теж забрав — бо воно було на нього. Весь наш побут, кожна моя праця, життя — виявились беззахисними. Бо все було «не на мене».
Тепер у тому домі живе його нова дружина. Вона їздить моєю машиною. Гуляє моїм садом. Ходить кімнатами, в які я вкладала серце. Дивиться на мене, як на пусте місце. Як на вичавлений цитрин. А я працюю в страховій компанії. За 12 тисяч гривень. До школи мене не беруть — без стажу, та й вік «не підходить».
Соломія спочатку лютив
