«Я ненавиджу свою свекруху. Бо вона лицемірка»
Мене звуть Соломія, мені 32. Я у шлюбі вже чотири роки, але кожен день нашого життя отруює одна людина — моя свекруха. Її ім’я — Галина Петрівна. І я справді не розумію, як можна бути такою дволикою, удаваною, а ще й вдавати з себе богобоязливу жінку.
Віч-на-віч вона посміхається, хвалить мої страви, каже, яка я «розумничка», як добре виглядаю. А потім… Потім від сусідки, від свекра чи родичів дізнаюся, що вона розповідає всім, ніби я «негідна дружина» для її сина. Що я погана господиня, що спеціально не народжую дітей, що «причепилася» до нього через вигоду. Що «таких, як я», треба уникати.
А все через те, що я розлучена. Так, у мене був перший шлюб. Ми побралися з однокласником у 18 років — наші родини дружили. Була пишна весілля: сукня, лімузин, тисячі світлин. А далі — доросле життя. Через три місяці ми посварилися дощенту, ще через два — розійшлися. Буває. Це була дитяча помилка, несерйозна історія. Я навіть не вважаю той шлюб справжнім — скоріше кумедним епізодом юності.
Але Галина Петрівна думає інакше. Для неї я — «з минулим», «другого ґатунку». Вона навіть відмовляла мого чоловіка одружуватися зі мною:
— Подумай, сину, — казала вона. — Ти молодий, освічений, а вона вже з кимось була. Навіщо тобі навантаження? Знайди собі дівчину без історій.
Та мій чоловік — не матусине дітятко. Не послухав. Побралися. І я наївно сподівалася, що вона змириться. Помилилася.
Формально вона намагається бути «чемною». Дзвонить на свята, інколи приносить банки з квашеною капустою, ситні вареники чи борщі з трьома видами м’яса. Я завжди ввічливо кажу:
— Дякую, Галино Петрівно, але не треба. Ми таке не їмо. Дотримуємося дієти.
А у відповідь чую:
— Це ж мій синок так любив! Я його годувала цим змалечку!
Так і годували — тепер у нього гастрит та проблеми зі шлунком. Я году його трав’яними чаями, готую парові овочі, а ви знову тягнете солоне та жирне. А потім дивуєтеся, чому він уникає ваших вечерь.
Не люблю грубощів, але одного разу не витримала:
— Галино Петрівно, годі. Ви доросла жінка, а поводитеся, як здивована дитина. Я поважаю вас як матір мого чоловіка. Але я не зобов’язана терпіти вашу брехню за спиною.
Після цього вона зникла на місяць. А потім знову почала дзвонити. Говорити про погоду, серіали, сусідські плітки. Я намагалася слухати. Та, чесно? Мені нудно. У нас немає спільних тем. Лише нарікання, чужі проблеми та звички перекручувати мої слова.
Перестала брати слухавку. Чоловік знає. Не втручається. Втомився бути посередником. Кохає мене, але це його мати — не може заборонити їй дзвонити. Я це розумію. І не наполягаю.
Але я хочу, щоб мене просто залишили у спокої. Не лізли в душу. Не грали роль «доброзичливої родички». Хочеш бути доброю — будь нею щиро. Не хочеш — тримайся подалі.
Я прошу лише поваги. Не ображаю нікого, не лізу в чужі справи, не ідеалізую себе. Але й терпіти фальш більше не буду.
Скажіть — хіба це не справедливо? Хіба я не маю права жити так, як хочу, навіть якщо це не подобається свекрусі?
