«Чоловікові тридцять, а він досі під маминим крилом… І це руйнує нашу родину»
Коли ми з Дмитром одружились, власного житла в нас не було. Його батьки — заможні люди з Харкова, запропонували оселитися в їхній великій трикімнатній квартирі. Тоді це здавалось логічним: свекруга Лариса Михайлівна завжди була привітною, зі свекром теж ладили.
А потім народилась Софійка. І все почало мінятись. Повільно, непомітно, але невблаганно. Тепер я певна: життя з родичами чоловіка — це пастка. Особливо коли твій чоловік — їхній «золотий хлопчик», якому тридцять, а він досі не знає, де його шкарпетки лежать без маминої підказки.
Дмитро — хірург. Працює на межі можливого, часто вночі. Я це розумію. Та мене вбиває його байдужість до доньки. Він майже не проводить з нею часу. Навіть у вихідні уникає, ніби це чужа дитина. Ховається в кабінеті, гортає телефон або «терміново» йде з дому, аби не годувати, не колихати, не гратись.
Коли прошу щось просте — купити сиру, посидіти з донею поки прийму душ — він просто обертається до матері:
— Мам, допоможеш?..
А вона, наче чекала цього, мчить як на пожежу:
— Звісно, сину, ти ж так втомився…
Він втомився. А я, виходить, ні. Хоч прокидаюсь щоночі, годую, гуляю, прасую, прибираю. А він навіть не чує дитячого плачу — спить в іншій кімнаті. Бо «йому заважає шум». І коли, не розплющуючи очей, верещить: «Заспокой уже її!» — мені хочеться ридати.
Мовчу. Бо поряд дитина. Бо втомилась від сварок.
Найстрашніше — не його холодність. А те, як свекруга виправдовує кожен його крок. Для неї він — ідеал батька, чоловіка, сина. «Він же годує родину! Ти мусиш його поважати!» Про мене — жодного слова. Ніби я тінь, що доглядає за її онукою.
Намагалась пояснити:
— Ларисо Михайлівно, ви самі робите з нього дитину. Якби не бігли на кожний клич, він би навчився бути батьком.
— Що ти мелеш? — обурено відрізає вона. — У тебе золотий чоловік! Це ти не вмієш його цінувати.
Дивлюсь на неї й не впізнаю колишню свекругу. Бачу жінку, що не хоче відпустити сина й сама руйнує його шлюб.
А Дмитру й так добре. Навіщо щось міняти? Мама допоможе, дружина змириться.
Певна: якби з самого початку жили окремо, все було б інакше. Навіть у найменшій хаті, без допомоги, але чесно. Вчились би ділити обов’язки, розуміти один одного. А зараз… Він навіть не бачить проблеми.
Відчуваю себе чужою в цьому домі. Ніби я — тимчасова няня, а вони — справжня родина: мати, син і їхня лялька.
Більше не можу. Втомилася від його ухилянь, від свекружиних замін, від власної невидимості.
Знаю — вихід один. Орендувати хатину, хоч найскромнішу. Нехай важко. Зате з’явиться шанс побудувати родину, де чоловік — партнер, а не «мамин синок».
Залишився останній крок — сказати: «Переїжджаємо». І подивитись, що обере. Бо якщо мати — значить, він ніколи не був готовим стати чоловіком.
А я? Готова боротись. За себе. За Софійку. За справжнє життя — без масок і чужих порад. І зроблю це. Дуже скоро.
