Мене звуть Соломія, мені 42 роки. У мене є син — Дмитро. Йому недавно виповнилося шістнадцять. І хоч я завжди намагалася бути йому найкращою матір’ю, тепер він відмовляється навіть розмовляти зі мною. Називає зрадницею, яка кинула родину. А все через те, що колись я пішла від його батька — і з того дня стала для нього ворогом.
З Олегом ми прожили разом чотирнадцять років. Спочатку все було як у казці: кохання, весілля, народження сина, спільні мрії та щасливі дрібниці. Але з часом почуття згасли, залишився лише холодний обов’язок. Ми перетворилися на сусідів під одним дахом: він — у своїй реальності, я — у своїй. Жодної підтримки, жодної щирої розмови. Наш дім став сценою мовчазної війни, де кожне слово боліло гірше ножа.
Коли я зустріла Миколу, зраджувати не планувала. Просто вперше за роки відчула, що мене бачать, чують, поважають. Він став променем світла у моїй темряві. І я зважилася. Вирішила піти. Не втекти, не зрадити — звільнити себе. Тоді мені здавалося, що це шанс для всіх почати життя наново.
Та реальність виявилася безжалісною.
Олег скаженів. І, звісно, використав найсильнішу зброю — Дмитра. Він категорично заборонив мені забирати сина, а коли я спробувала пояснитися, почула:
— Я залишаюся з татом. Він справжній. А ти — зрадниця.
Забирати його силою я не могла. Не мала морального права. Залишалося сподіватися, що колись він зрозуміє.
Я регулярно переказувала гроші. Інколи двічі на місяць. Купувала речі, ліки, допомагала з навчанням. Олег невдовзі звільнився з роботи. Спочатку казав, що шукає себе. Потім — що має проблеми зі здоров’ям. А тим часом жив на мої кошти. І вмовляв Дмитра, що я їх кинула, що скуплюся на кожній копійці, поки вони ледве виживають.
Але в соцмережах я бачила зовсім іншу картину: дорогі кросівки, новітні гаджети, доставка їжі, подорожі. Спочатку тішилася — хай у сина все буде. Але згодом усвідомила: Олег просто грає на моїх почуттях, вичавлюючи гроші.
Мій теперішній чоловік, Микола, запропонував інший шлях:
— Соломіє, ти не зобов’язана годувати дорослого чоловіка. Краще відкриємо рахунок на Дмитра — для його освіти чи житла. А не на те, щоб його батько сидів вдома, а ти працювала на знос.
Вагалася довго. Та вирішилася. Подзвонила Олегу й сказала, що більше не буду фінансувати його бездіяльність. Що пора йому самому відповідати за себе. Що всі кошти тепер надходитимуть на окремий рахунок сина — для його майбутнього.
Реакція була передбачуваною: погрози, образи, шантаж. Олег кричав, що подасть до суду за аліменти. Але я знала — юридично він безсилий: офіційно він не працював роками, а гроші я надсилала добровільно.
Навіть усвідомлюючи свою правоту, відчувала поразку. Бо найгірше — не гнів колишнього, а погляд власної дитини. Лід у його очах.
— Ти нас покинула. І навіть грошей шкодуєш, — пролунало в трубці.
Я намагалася пояснити, що не відмовилася від нього. Що роблю все для його блага. Та Дмитро вже не слухав. Він зробив свій вибір. Вибрав батька. Чи, скоріше, ту ілюзію, яку той створив.
Тепер я живу з відчуттям, що стала чужою для рідної дитини. Кожного вечора думаю: чи був інший шлях? Чи варто було йти, якщо все закінчилося так?
Але я знаю: то була боротьба за себе. І зараз не дозволю собі зламатися. Я його мати. Я його люблю. І все ще вірю, що одного дня він побачить правду. Не мою — ту, що проросте крізь чад батькових брехень, коли він виросте. Коли зрозуміє, як усе було насправді.
Я не чекаю подяки. Просто мрію, що колись він знову промовить «мамо». Без ненависті. Без докорів. А з тим теплом, яке колись втратилося.
