Мене звуть Соломія Ковальчук, мені двадцять шість. Вже кілька років я живу з матір’ю у затишній трикімнатній квартирі в центрі Києва. Батьки розлучилися, коли я ще ходила до школи. Тато переїхав до іншого міста, і з тих пір з’являється у моєму житті лише на великі свята: дзвінок на Різдво, коротке «з днем народження» — от і вся його участь. Квартиру залишив нам, а сам зник.
Мати з того часу так і не влаштувала особисте життя. Були спроби, були залицяльники, але нічого серйозного. Вона замкнулася на мені, роботі та побуті. Вся її увага й турбота — лише на моїх плечах. Я ж ніколи від неї нічого не приховувала. Розповідала про кожного знайомого, про кожного хлопця, з яким ходила на побачення. Але ні з ким не складалося — не той погляд, не ті слова, не те відчуття. Не хотіла витрачати чийсь і свій час, тому, якщо не відчувала «тої самої» іскри, — одразу ж припиняла спілкування.
А потім з’явився Андрій. Познайомилися в університеті під час лекції. Від перших хвилин між нами промайнула якась особлива енергія — легкість, тепло, щирість. Він не нав’язувався, але був поруч. Цікавився, слухав, допомагав, умів говорити так, що я забувала про все на світі. Ми почали зустрічатися.
Я, як завжди, розповіла мамі. Не відкладала, адже між нами завжди була довіра. Та її реакція цього разу вразила — холодна, уїдлива, майже ворожа. Вона не бачила Андрія, не спілкувалася з ним жодного разу, але одразу ж налаштувалася різко проти.
— Він з глушини, — зі зневагою промовила вона. — Переїхав до столиці заради навчання? Ну звісно. А тепер знайшов тебе з квартирою. Зрозуміло, нащо ти йому потрібна.
Я не вірила своїм вухам. Мати, яка завжди казала, що щастя — це кохання, взаємоповага, підтримка… тепер стверджувала, що мій хлопець зі мною заради житла. Я намагалася сперечатися, пояснювати. Говорила, що Андрій ніколи не натякав на переїзд, гроші чи вигоду. Сам працює, знімає однокімнатну квартиру з другом і навіть не пропонував перебратися до мене. Дарує квіти, супроводжує після пар, готує несподіванки. Невже це все — заради квадратних метрів?
Та мати залишалася непохитною. Влаштовувала сцени, плакала, казала, що я «зв’язую життя з авантюристом». Благала кинути його, стверджуючи, що робить це «лише з любові». Що «захищає моє майбутнє», що я «занадто наївна й довірлива».
Я почала помічати, як у мені проростають сумніви. Після кожної розмови з матір’ю я думала: раптом вона права? Раптом Андрій дійсно має приховані цілі? Почала аналізувати його вчинки, кожне слово. Хоча він не змінився ані на краплю. Все такий же щирий, уважний, турботливий. Ніколи не вимагає, не дорікає, не тисне. Він поруч — просто тому, що хоче бути поруч.
Та в душі засіла тривога. Я розриваюся між матір’ю, яка завжди була поруч, і коханим чоловіком. Мати відчуває, що втрачає надо мною контроль. Їй боляче, що я дорослішаю, віддаляюся, будую власне життя. Можливо, боїться залишитися самотньою. Можливо, їй важко змиритися, що в моїй родині вона не буде головною.
Не знаю, що робити. Люблю Андрія, але через постійні докори мами в душі більше немає спокою. Перестала радіти зустрічам, бо за кожен поцілунок — страх, за кожну посмішку — підозра.
Я втомилася. Просто хочу бути щасливою. Любити без виправдань. Щоб мати підтримала, як колись. Але, мабуть, для неї я досі дитина, яка не вміє робити правильний вибір.
Може, вона й справді боїться самотності. Може, її власні нереалізовані мрії змушують так агресивно «рятувати» мене. Та хіба можна руйнувати кохання через власні страхи?
Не знаю, хто правий. Просто хочу вірити, що Андрій — справжній. Що не заради квартири, не заради зручностей — а просто тому, що кохає. Так само, як і я.
