Матір звуть Соломія, їй сорок два. Народила мене вона рано — щойно закінчила ліцей, у сімнадцять з половиною. Її перше кохання закінчилось не весіллям, а пелюшками, безсонними годинами й боротьбою за життя. Батько пішов одразу після пологів, а на ноги її підняли дідусь із бабусею. Завдяки їм вона здобула освіту, а я — хоч якесь дитинство.
Соломія не одружувалась, хоч залицяльники були. Та далі дружби ні з ким не йшло. Завжди жартувала: «Ось ти виростеш — тоді й подумаю про щастя». Жили ми душею в душу — разом обирали сукні, мінялись светрами, фарбували волосся в однакові відтінки. Мої підліткові експерименти — фіолетові волосся, пірсинг, ланцюжки — вона сприймала із сміхом. Були на одній хвилі. Чи так здавалось.
Мені зараз двадцять. Вчусь, працюю, маю своє коло спілкування. Гадала, матір сумуватиме, адже роками я була її світом. Та на мій подив, вона не лише не сумує — закохалась. І що найжахливіше — у хлопця, який молодший за неї майже вдвічі!
Все почалось невинно. Соломія працює вчителькою історії. Колектив, як зазвичай, жіночий. І от одного разу в її розповідях почав з’являтись «Дмитро». Спочатку не звернула уваги. Та з кожним днем ставало очевидним: мати втрачає голову. Виявилось, що «Дмитро», або ж «Дмитрик» — новий інформатик, якому всього… двадцять два! Тобто на рік старший за мене. І ось моя мати, доросла жінка, поводиться як підлітка: пече йому пляцки, перевіряє зошити, малює конспекти уроків, носить лоточки з їжею, бо хлопець «на дієті й у їдальні не їсть».
Я була приголомшена. За життя матір жодного разу не збирала мені обід на роботу, а тут — повний сервіс. Пішла до її колег — ті теж тривожаться. Кажуть, Соломія себе неадекватно веде, молодиться, перефарбилась, оновила гардероб. Подивилась — точно. Раніше носила класичні костюми, тепер — спідниці-міні, яскравий макіяж, руде волосся. Все через те, що Дмитрик обмовився, ніби вона схожа на «ту співачку з гурту «Воплі Відоплясова».
А потім почалось найстрашніше — мати заявила, що хоче переїхати до Дмитра. Каже, що нарешті хоче пожити «для себе», що заслужила щастя. Я намагалась розмовляти. Запитувала: «Ти взагалі розумієш, хто він? У нього немає власного житла, робота нестабільна…»
— Він розуміє мене, як ніхто, — відповідала вона. — Навіть з твоїм батьком я не почувалась такою потрібною. Плануємо одружитись.
У мене під ногами захитався ґрунт.
— Ти серйозно?! Готова вийти за хлопця, який ледь закінчив університет?! — кричала я.
— Не смій його ображати! Він — доросла людина!
— Це афера, мамо! Він використовує тебе заради квартири! Доки можна бути наївною?!
Ми посварились вперше за життя. Кричали, хлопали дверима. Вона звинуватила мене в егоїзмі, мовляв, не можу змиритись із її щастям. Я намагалась достукатись, та вона була немов у тумані.
Вже хотіла йти до директора школи, але передумала — соромно. Вирішила інакше: просто сховала її документи — паспорт, РНОКПП, все. Поки паперів немає — до ЗАГСу не підуть.
Звинувачуйте мене в божевіллі? Нехай. Краще це, аніж збирати уламки її серця, коли цей «наречений» зникне після реєстрації. Спостерігаю. Чекаю. Якщо він лишиться з нею, не маючи паспорта — може, кохає по-справжньому.
Але якщо через тиждень почне поспішати, вимагати «вирішити питання» — тоді й побачимо, хто він є.
Інколи любов потребує холодного розуму. Особливо коли йдеться про тих, кого найбільш дорожиш.
