Моя свекруха — Галина Миронівна, жінка похилого віку з різним поглядом і залізною волею. Ми з чоловіком не вважали її деспотичною чи ворожою, навпаки — завжди здавалося, що між нею та сином панують щирі, теплі стосунки, а зі мною вона поводилася ввічливо та стримано. Аж до того дня, коли ми вирішили відпочити в Туреччині й залишили їй ключі від квартири… просто щоб квіти поливала.
— Галино Миронівна, — кажу перед вильотом, — ось ключ від верхнього замка, ось — від нижнього. Заходьте, будь ласка, разів кілька, перевірте, чи все гаразд, рибок погодуйте, рослини полийте. Ну й якщо щось — телефонуйте.
Ми полетіли. Тиждень на Середземному морі був чарівним: сонце, пісок, романтика. Повернулися відпочилими, засмаглими й навіть не уявляли, що чекає вдома. Все ніби лишалося звичним: робота, домівка, вечірні серіали. Та дещо відчувалося… Неначе чашка стояла не там, де завжди, а рушник висить інакше, ніж я залишила. Подумала — здалося. Втомилася. Чоловік лише плечима знизав: мовляв, фантазуєш.
А потім сталося таке. У п’ятницю я несподівано звільнилася раніше. Швидко завершила справи в офісі, попередила керівника, що до понеділка вільна, і подалась додому. Відчиняю двері — а в передпокої… черевики свекрухи. На вішалці — її знайомий плащ. А сама Галина Миронівна сидить на кухні, п’є чай і… уважно вивчає наші квитанції за комуналку.
— Добрий день, — промовила я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — А ви… що тут робите?
Свекруха підскочила, ніби її струсонуло:
— Ой, Оксанко, а ти чого так рано?!
— Хіба тепер мій графік узгоджувати з вами? Я повернулась додому. До своєї квартири. А ви?
— Та я… вирішила перевірити, як ви живете. Ну й взагалі… треба з тобою поговорити.
Далі нагадувало сцену з кіно. Вона показала на пилинки під тумбою, з виглядом досвідченого санлікаря зазирнула у холодильник і зі схиленим плечем сказала:
— Де борщ? Де м’ясо? Що ви взагалі тут їсте? Я синові такого майбутнього не бажала. Він був ситий, доглянутий, а тепер що? З роботи приходить — ні гарячого, ні затишку. Наступного разу прийду перевірити холодильник. Хай буде забитий домашньою їжею. І порядок, будь ласка, наведіть. Ви тут у пилу задихаєтесь.
Я мовчала. Мовчала, аби не вибухнути. У грудях клекотіло. Було і соромно, і боляче, і гірко. Потім вона ще щось буркнула на кшталт: «Ти вже вибач, не хотіла образити», натягнула плащ і пішла. А я стояла в коридорі з грудком у горлі, не маючи сил ані плакати, ані злитися. Відчувала, ніби мене пограбували. Не речі забрали — свободу, спокій, межі.
Та через хвилину я наздогнала її біля ліфта.
— Ось, — сказала, простягаючи ключі. — Заберіть. Тільки пообіцяють — жодних перевірок. Не треба інспекцій, зауважень, оцінок. Хочете допомогти — допомагайте. Не хочете — не заважайте.
Свекруха завагалася, вдала, що не бере:
— Та добре вже… Не ображайся, Оксанко. Я ж із добрими намірами.
Наступного дня, повернувшись з роботи, я ледь не розплакалася від здивування. На плиті стояв гарячий казан борщу. Поряд — записка: «Скажи Андрію, що сама зварила. Йому буде приємно!»
Тоді я вперше за довгий час усміхнулася. Може, й справді не все втрачено. Може, з нею можна знайти спільну мову. Головне — не мовчати, а говорити. Відверто, спокійно, рішуче. Бо ключі — це не лише доступ до помешкання, а й до особистих кордонів. І якщо їх довіряєш, важливо, щоб ними не зловживали.
