Моя свекруха — Гафия Миронівна, жінка похилого віку з різким поглядом і вольовим характером. Ми з чоловіком не вважали її деспотичною чи ворожою. Навпаки — завжди здавалося, що між нею та сином панують щирі стосунки, а зі мною вона поводилася ввічливо та стримано. Аж до того дня, коли ми поїхали відпочивати до Туреччини й залишили їй ключі від квартири… просто щоб квіти поливала.
— Гафиє Миронівно, — кажу перед вильотом, — ось ключі від обох замків. Заходьте, будь ласка, пару разів на тиждень: перевірте, чи все гаразд, годуйте рибок, квіти полийте. Ну й якщо щось — телефонуйте.
Тиждень на узбережжі пройшов чудово: море, відпочинок, романтика. Повернулись засмаглі, сповнені сил — і навіть не здогадувались, що чекає вдома. Спочатку здавалося — дрібниці: чашка не на своєму місці, рушник висить інакше. Думала — здається. Чоловік теж не звернув уваги: мовляв, твоя уява.
А потім сталося те, від чого кров стовпами. У п’ятницю я несподівано звільнилась раніше. Відкриваю двері — а в передпокої… знайомі черевики свекрухи. На вішалці — її плащ у клітинку. А сама Гафия Миронівна сидить на кухні, п’є чай і… уважно вивчає наші комунальні рахунки.
— Добрий день, — промовила я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ви… що тут робите?
Вона підскочила, ніби її струсонуло:
— Ох, Оксанко, ти чого так рано?
— Меня тепер погодинник звіряти? Це моя квартира. А ви?
— Та я… хотіла переконатися, як ви живете. І до речі… треба з тобою поговорити.
Далі нагадувало сцену з мелодрами. Вона показала на пил під тумбою, з виглядом санітарного лікаря оглянула холодильник і сумно констатувала:
— Де борщ? Де м’ясо? Чим ви взагалі живете? Я синові такого не бажала. Він завжди був ситий, доглянутий, а тепер? Приходить з роботи — ні гарячого, ні порядку. Наступного разу прийду — холодильник має бути повний. І прибирання зробіть. Ви ж тут у смітті живете!
Я мовчала. Мовчала, щоб не вибухнути. Всередині клекотіло від сорому, образу та гніву. Вона пробурчала щось на кшталт: «Ти вже вибач, не хотіла образити», накинула плащ і пішла. А я стояла в коридорі з грудкою в горлі, не маючи сил ані плакати, ані кричати. Ніби мене пограбували. Не речі вкрали — а відібрали спокій і право на власний простір.
Але за хвилину я наздогнала її біля ліфта.
— Ось, — простягнула ключі. — Заберіть. Але обіцяйте — більше ніяких перевірок. Якщо хочете допомогти — допомагайте. Ні — то не втручайтесь.
Свекруха занервувала, відвела погляд:
— Та годі вже… Не ображайся, Оксанко. Я ж турбуюсь.
Наступного дня, повернувшись з роботи, я ледве стримала сльози. На плиті грівся казанок борщу. Поряд — записка: «Скажи Тарасові, що це твоїх рук справа. Похвалиться!»
Тоді я вперше за останні місяці щиро посміхнулась. Може, ще не все втрачено. Може, з нею можна знайти спільну мову. Головне — не мовчати, а говорити. Відверто, рішуче, але з повагою. Бо ключі — це не лише доступ до помешкання. Це ключі до довіри. А її, як відомо, треба берегти.
