Мої батьки заслуговують на спокій, а не на виселення: хто дасть їм право на спокійну старість?
Я Наталія, мені 37 років. Живу з чоловіком у приватному будинку за містом, у нас стабільна робота, влаштований побут, і здавалося б, усе повинно бути добре. Але останнім часом я не знаходжу собі місця — серце стискається від тривоги за моїх батьків. Люди у віці, втомлені життям, заслужили тишу та турботу, а замість цього змушені терпіти хаос і безлад, влаштований власними дітьми та онуками.
Моя старша сестра — Марина, їй 41. Уже п’ять років вона живе у “цивільному шлюбі” з чоловіком, який не поспішає робити їй пропозицію. Вся рідня чекала, коли ж він нарешті покличе її заміж, але врешті-решт Марина вирішила народити дитину і сказала: “Весілля — не головне, головне — сім’я”. Можливо, я б поставилася поблажливо, якби це була її перша дитина і останні шанси стати матір’ю. Але, перепрошую, це буде вже третя.
У Марини дві доньки від першого шлюбу — Поліна (їй 18) і Яна (14). І живуть вони… не з нею. Ні, сестри не живуть з рідною матір’ю, а з нашими батьками — бабусею і дідусем, яким вже майже 70. Марина вирішила облаштуватися у свого чоловіка, а дівчат поселила в ту саму двокімнатну квартиру, де виросли ми з нею, і де наші батьки живуть усе життя.
І от нещодавно я дізналася новину, від якої в мене затремтіли руки. Старша племінниця — Поліна — вагітна. Від свого хлопця, якому 20 років і який приїхав з іншого міста. Тепер, увага, він повинен переїхати жити до неї. А значить — у ту саму квартиру, де живуть наші літні батьки і молодша Яна.
Я уявила: двоє молодих, з новонародженим, і 14-річна школярка. У двокімнатній “хрущовці”, де батьки й так ледве справляються. А їм що — знову міняти підгузки, знову вставати по ночах, терпіти крики малюка? Я не витримала і зателефонувала Марині.
— Ти що, збожеволіла? — запитала я. — Це ж не гуртожиток! Ти мати, ти повинна сама дбати про своїх дітей, а не звалювати все на стареньких!
Марина, як завжди, відреагувала байдуже:
— У тебе ж свій дім. Забери батьків до себе, якщо тобі їх так шкода. Їм, може, й краще буде.
Так, у мене є дім. Але він належить моєму чоловікові. І він проти. Не тому, що не любить моїх батьків — просто він не приймає, коли дорослі люди користуються чужою добротою як належним. Він сказав: “Скільки можна їх тягнути на собі? Вони виростили Марину — нехай вона тепер і відповідає”.
Але я не можу змиритися. Моїм батькам і так важко. Мама недавно перенесла операцію на серце, тато вже погано бачить. Вони з останніх сил тримаються. Мама готує, прибирає, пере за всіх. І тепер на їхні плечі впаде ще одна дитина, яку вони навіть не народжували. А Марина спокійно лежить вдома, гладить живіт і каже, що у неї все добре.
Її не хвилює, як справляться її діти, її батьки. Головне, щоб їй ніхто не заважав. Молодша Яна, до речі, тепер житиме з хлопцем сестри і немовлям в одній кімнаті. Де логіка? Де відповідальність?
А батьки не скажуть “йдіть геть”. Вони не з тих. Вони будуть тягнути, терпіти, стискати зуби. А я знаю, що врешті-решт це закінчиться або зривом, або лікарнею. Я вже боюся, що одного разу мені подзвонять і скажуть: “Приїжджай, мама в реанімації”.
Марина слухати не хоче. Її цікавить лише власна зручність. “Дочки мають де жити, і мені ніхто не заважає” — ось і вся її філософія. А як же батьки? Як же сестра-дівчинка, яку фактично кинули в хаос?
Мені боляче. Я плачу ночами. І злюся, бо не знаю, як вчинити. Чоловік категорично проти, щоб ми забирали батьків. Він правий у чомусь. Але й залишити все так — значить зрадити своїх батька і матір.
Що робити, я не знаю. Порадьте. Як бути, коли родина стає джерелом болю, а рідна сестра — уособленням егоїзму?
