Після купівлі будинку біля моря родичі раптово згадали про наше існування
Ніколи б не подумала, що хтось може звинуватити нас з чоловіком у зарозумілості. Ми завжди вели скромний спосіб життя, не намагаючись виділятися. Мені і чоловікові майже по 50 років, і для нас це був другий шлюб. У мене не склалося з дітьми, а у чоловіка є доросла донька. Ми разом вже близько десяти років, і за цей час встигли створити затишне і гармонійне життя.
Костя жив у власному будинку за містом, я — у міській квартирі. Після весілля я переїхала до нього, і це рішення виявилося правильним. Життя в сільській місцевості швидко припало мені до душі: тиша, розміреність, близькість до природи. Ми не були любителями гучних компаній, рідко відвідували когось у гостях, та й до нас приїжджали нечасто. Єдиною частою гостею була донька чоловіка, Інна, з якою у нас склалися теплі стосунки.
Одного разу, незабаром після весілля, ми вирушили в подорож до моря. Ця поїздка залишила в наших серцях незабутні враження. Море, шум хвиль, безкрайні пляжі — все це здавалося раєм на землі. Тоді ми і задумалися: а що, якщо на пенсії переїхати ближче до моря? Ця мрія здавалася віддаленою і майже недосяжною, але доля розпорядилася інакше.
Раптово помер дядько Кості, залишивши йому у спадок трикімнатну квартиру у місті. Це стало для нас шансом наблизитися до мрії. Ми вирішили продати успадковане майно, залишити роботу і переїхати в приморське місто. Будинок Кості ми доручили продати його доньці Інні. Вона швидко знайшла покупців і перевела нам частину отриманих коштів, решту суми чоловік вирішив подарувати доньці.
Так ми опинилися в затишному будиночку біля моря. Роботу знайшли без особливих проблем, життя налагодилося. Проте, нашу ідилію порушила несподівана увага з боку родичів. Як тільки чутки про наше переїзд розповсюдилися, до нас потягнулися гості: брати, сестри, тьоті, дядьки і навіть далекі родичі, про яких ми ледве пам’ятали.
Спочатку ми були раді гостям, але незабаром помітили тривожну тенденцію. Багато хто приїжджав без запрошення, з порожніми руками, очікуючи від нас повного гостинності. Вони розраховували на безкоштовне проживання, харчування і розваги. Після їхнього від’їзду нам доводилося наводити порядок, прати гори постільної білизни і відновлювати запаси продуктів.
Особливо неприємно було, що деякі родичі приїжджали з дітьми і навіть онуками, не попереджаючи нас заздалегідь. Наш дім перетворився в безкоштовний пансіонат. Ми з Костем почувалися виснаженими і використаними.
Тоді ми вирішили встановити межі. Близьким родичам, таким як сестра Кості з донькою та Інна з родиною, ми завжди раді були бачити. Вони приїжджали ненадовго, привозили з собою пригощання і допомагали по господарству. Але для інших ми були змушені зачинити двері. Ми прямо сказали, що не можемо приймати гостей без попередження і забезпечувати їх усім необхідним.
Це рішення викликало хвилю обурення. Нас стали називати гордими, стверджувати, що ми зазналися і відвернулися від родини. Але ми не відчували за собою провини. Коли ми жили в селі, ніхто з цих людей не виявляв до нас інтересу. Тепер же, дізнавшись про наш дім біля моря, вони раптом згадали про наше існування.
Ми з Костем не шкодуємо про прийняте рішення. Наш дім — це наша фортеця, і ми маємо право вирішувати, кого і коли приймати. Життя біля моря навчило нас цінувати прості радощі: ранкові прогулянки пляжем, заходи сонця на березі, шум припливу. І ми не дозволимо нікому порушити нашу гармонію і спокій.
