Важко бачити, як твої батьки заслуговують на спокій, а не на випробування: хто дасть їм можливість на старість без клопотів?
Мене звати Наталія, мені 37 років. Живу з чоловіком у приватному будинку за містом. У нас стабільна робота, впорядковане життя, і, здавалося б, усе має бути спокійно. Але останнім часом я не знаходжу собі місця — серце обливається тривогою за моїх батьків. Люди в похилому віці, що заслуговують на тишу і турботу, змушені витримувати безлад, що влаштовують їхні власні діти та онуки.
Моя старша сестра — Марина, їй 41 рік. Вже п’ять років вона живе у цивільному шлюбі з чоловіком, який не поспішає робити їй пропозицію. Уся рідня чекала, коли ж він нарешті покличе її заміж, але Марина вирішила народити дитину і сказала: «Шлюб — не головне, головне — сім’я». Можливо, я б поглянула на це з розумінням, якби це була її перша дитина чи останній шанс стати матір’ю. Але вибачте, це буде вже третя.
У Марини є дві доньки від першого шлюбу — Поліна (їй 18) і Яна (14). І живуть вони… не з нею. Ні, сестри не проживають із рідною матір’ю, а з нашими батьками — бабусею і дідусем, яким вже майже 70. Марина обрала жити з чоловіком, а доньок поселила у ту ж саму двокімнатну квартиру, де виросли ми з нею, і де наші батьки живуть усе своє життя.
І от нещодавно я дізналася новину, від якої в мене затремтіли руки. Старша племінниця — Поліна — завагітніла. Від хлопця, якому 20 років і який приїхав з іншого міста. Тепер, увага, він повинен переїхати до неї. А значить — у ту ж квартиру, де ще живуть наші літні батьки і молодша Яна.
Я собі уявила: двоє молодих, з немовлям, і 14-річна школярка. У двокімнатній хрущівці, де батьки і так ледве справляються. А їм що — знову змінювати підгузки, знову вставати вночі, терпіти крики немовляти? Я не витримала і зателефонувала Марині.
— Ти що, здуріла? — спитала я. — Це ж не гуртожиток! Ти матір, ти повинна сама дбати про своїх дітей, а не перекладати все на старих!
Марина, як завжди, відреагувала байдуже:
— У тебе ж є свій будинок. Візьми батьків до себе, якщо тобі їх так шкода. Може, їм і краще буде.
Так, у мене є будинок. Але він належить моєму чоловіку. І він проти. Не тому, що не любить моїх батьків — просто він не сприймає, коли дорослі люди користуються чужою добротою як належним. Він сказав: «Скільки можна їх тягнути на собі? Вони виростили Марину — нехай тепер вона і відповідає».
Але я не можу змиритися. Моєму батькам і так важко. Мама нещодавно перенесла операцію на серці, тато вже погано бачить. Вони з останніх сил тримаються. Мама готує, прибирає, пере за всіма. І тепер на їхні плечі впаде ще одна дитина, яку вони навіть не народжували. А Марина спокійно лежить удома, гладить живіт і каже, що в неї все добре.
Її не хвилює, як справляться її діти, її батьки. Головне, щоб їй ніхто не заважав. Молодша Яна, до речі, тепер буде жити з хлопцем сестри і немовлям в одній кімнаті. Де логіка? Де відповідальність?
Але ж батьки не скажуть «ідіть геть». Вони не з таких. Вони будуть терпіти, зціплюючи зуби. А я знаю, що це закінчиться або нервовим зривом, або лікарнею. Я вже боюся, що одного разу мені зателефонують і скажуть: «Приїжджай, мама в реанімації».
Марина слухати не хоче. Її цікавить лише власний комфорт. «Дочки мають де жити, і мені ніхто не заважає» — ось і вся її філософія. А як же батьки? Як же сестра-дитина, яку фактично залишили в безладі?
Мені боляче. Я плачу ночами. І злюся, бо не знаю, як бути далі. Чоловік категорично проти, щоб ми забрали батьків. Він у чомусь має рацію. Але залишити все так — значить зрадити своїх батька і матір.
Що робити, я не знаю. Порадьте. Як бути, коли сім’я стає джерелом болю, а рідна сестра — втіленням егоїзму?
