Подорож завдовжки 300 кілометрів: як бабуся зіштовхнулася з холодним прийомом невістки
Євгенія Михайлівна завжди мріяла про онуків. Коли її син Ігор одружився з Іриною, надія на поповнення в родині стала особливо сильною. Однак роки минали, а дітей усе не було. Лікарі поставили невтішний діагноз: Ігор не може мати дітей природним шляхом. Після довгих роздумів і консультацій подружжя вирішилося на ЕКЗ, і, на щастя, процедура увінчалася успіхом — на світ з’явилася довгоочікувана донька Ганнуся.
Щастя, здавалося, було безмежним. Ігор обожнював дружину та доньку, оточував їх турботою та увагою. Але згодом сімейна ідилія дала тріщину. Ігор захопився іншою жінкою — молодою, безтурботною, вільною від сімейних обов’язків. Він пішов із сім’ї, залишивши Ірину з маленькою донькою на руках.
Ірина, не витримавши зради, зібрала речі й переїхала до своїх батьків у невелике містечко Чернігівської області, розташоване за 300 кілометрів від Києва. Євгенія Михайлівна важко переживала розрив сина з невісткою й особливо страждала від розлуки з онукою. Вона не раз намагалася налагодити контакт із Іриною, телефонувала, писала повідомлення, але відповіді були холодними та стриманими.
Коли Ганнусі виповнилося два роки, Євгенія Михайлівна вирішила за всяку ціну привітати онуку особисто. Вона зателефонувала Ірині й повідомила про свій намір приїхати з подарунками. В голосі невістки не було ентузіазму, але явної відмови теж не прозвучало. Зібравши найкращі іграшки, красивий одяг і улюблені ласощі для Ганнусі, бабуся вирушила в довгу дорогу.
По прибутті в Чернігівську область Євгенія Михайлівна сподівалася на теплий прийом, але реальність виявилася іншою. Ірина зустріла її біля під’їзду та запропонувала прогулятися з Ганнусею на вулиці. Надворі був прохолодний осінній день, мрячив дрібний дощ. Бабуся, змокла й змерзла, стояла під парасолькою, тримаючи у руках пакети з подарунками, й намагалася насолодитися короткими миттєвостями спілкування з онукою. Ірина не запросила її до квартири, не запропонувала присісти, випити чаю чи хоча б обігрітися після дороги.
Розмова була напруженою та короткою. Ірина відповідала односкладово, уникаючи зорового контакту. Коли Євгенія Михайлівна простягнула подарунки, невістка спершу відмовилася їх брати, але після вмовлянь усе ж прийняла. Після півгодини Ірина сказала, що Ганнусі пора обідати й спати, та, попрощавшись, пішла, залишивши бабусю на самоті під дощем.
Повертаючись до Києва, Євгенія Михайлівна не могла стримати сліз. Вона почувалася відкиненою та непотрібною. Вона розуміла, що її син вчинив підло, зрадивши родину, але не могла зрозуміти, чому Ірина переносить образу на неї. Адже вона завжди намагалася підтримувати невістку, допомагала з дитиною, була поряд у важкі моменти. Тепер же її позбавили можливості бачити, як росте та розвивається Ганнуся, позбавили радості бути бабусею.
Вдома Євгенія Михайлівна довго не могла заспокоїтися. Вона намагалася виправдати поведінку Ірини, розуміючи, що та пережила зраду та біль. Але серце не знаходило спокою. Вона сподівалася, що з часом невістка пом’якшиться й дозволить їй брати участь у житті онуки. Але поки залишалося лише чекати й вірити, що любов бабусі до Ганнусі зможе подолати стіни нерозуміння й образи.
