Після придбання будинку біля моря родичі раптом згадали про наше існування
Ніколи б не подумала, що хтось може звинуватити нас із чоловіком у зверхності. Ми завжди вели скромний спосіб життя, не намагаючись виділятись. Мені та чоловікові майже по 50 років, і для нас це другий шлюб. У мене дітей немає, так склалось, а у чоловіка є доросла дочка. Ми разом вже майже десять років, і за цей час встигли створити затишний та гармонійний побут.
Костя жив у власному будинку за містом, а я — в міській квартирі. Після весілля я переїхала до нього, і це рішення виявилось правильним. Життя в сільській місцевості швидко припало мені до душі: тиша, розміреність, близькість до природи. Ми не були любителями гучних компаній, рідко відвідували когось у гостях, і до нас приїжджали нечасто. Єдиним частим гостем була дочка чоловіка, Інна, з якою у нас склались теплі стосунки.
Одного разу, незабаром після весілля, ми вирушили в подорож до моря. Ця поїздка залишила в наших серцях незабутні враження. Морське повітря, шум хвиль, безкрайні пляжі — усе це здавалося раєм на землі. Тоді ми задумались: а що, як на пенсії переїхати ближче до моря? Ця мрія здавалася далекою і майже недосяжною, але доля розпорядилася інакше.
Неочікувано помер дядько Кості, залишивши йому у спадок трикімнатну квартиру в місті. Це стало для нас шансом наблизитися до мрії. Ми вирішили продати успадковану нерухомість, залишити роботу та переїхати в приморське місто. Будинок Кості ми доручили продати його дочці Інні. Вона швидко знайшла покупців і перевела нам частину виручених коштів, решту суми чоловік вирішив подарувати дочці.
Так ми опинилися в затишному будиночку біля моря. Роботу знайшли без особливих проблем, життя налагодилося. Проте наша ідилія була порушена неочікуваною увагою з боку родичів. Як тільки чутки про наш переїзд поширились, до нас потягнулися гості: брати, сестри, тітки, дядьки і навіть далекі родичі, про існування яких ми ледь пам’ятали.
Спочатку ми раділи гостям, але швидко помітили тривожну тенденцію. Багато хто приїжджав без запрошення, з порожніми руками, очікуючи від нас повного гостинності. Вони розраховували на безкоштовне проживання, харчування та розваги. Після їхнього від’їзду нам доводилося наводити порядок, прати купи постільної білизни та відновлювати запаси продуктів.
Особливо неприємно було те, що деякі родичі приїжджали з дітьми і навіть онуками, не попередивши нас заздалегідь. Наш будинок перетворився на безкоштовний пансіонат. Ми з Костею почувалися змученими та використаними.
Тоді ми вирішили встановити кордони. Близьких родичів, таких як сестра Кості з дочкою та Інна із сім’єю, ми завжди були раді бачити. Вони приїжджали ненадовго, привозили з собою гостинці та допомагали по господарству. Але для інших ми змушені були закрити двері. Ми прямо сказали, що не можемо приймати гостей без попередження і забезпечувати їх усім необхідним.
Це рішення викликало хвилю обурення. Нас почали називати надувками, стверджувати, що ми зазналися і відвернулися від сім’ї. Але ми не відчували за собою провини. Коли ми жили в селі, ніхто з цих людей не виявляв до нас інтересу. Тепер же, дізнавшись про наш будинок біля моря, вони раптом згадали про наше існування.
Ми з Костею не шкодуємо про прийняте рішення. Наш будинок — це наша фортеця, і ми маємо право вирішувати, кого і коли приймати. Життя біля моря навчило нас цінувати прості радощі: ранкові прогулянки по пляжу, заходи сонця на березі, шум прибою. І ми не дозволимо нікому порушити нашу гармонію і спокій.
