На відстані у 300 кілометрів: як бабуся зіштовхнулася з холодним прийомом невістки
Євгенія Михайлівна завжди мріяла про онуків. Коли її син Олег одружився на Ірині, надія на поповнення в родині стала особливо сильною. Однак роки минають, а дітей все не додавалося. Лікарі поставили невтішний діагноз: Олег не може мати дітей природним шляхом. Після довгих роздумів і консультацій подружжя зважилося на ЕКЗ, і на щастя, процедура була успішною — на світ з’явилася довгоочікувана донька Ганнуся.
Щастя, здавалося, було безмежним. Олег обожнював дружину і доньку, оточував їх турботою і увагою. Однак через деякий час сімейна ідилія дала тріщину. Олег захопився іншою жінкою — молодою, безтурботною, вільною від сімейних обов’язків. Він покинув сім’ю, залишивши Ірину з маленькою донечкою на руках.
Ірина, не втримавши зради, зібрала речі і переїхала до своїх батьків у невелике містечко Чернігівської області, розташоване за 300 кілометрів від Києва. Євгенія Михайлівна важко переживала розлуку сина з невісткою і особливо страждала від відсутності внучки. Вона не раз намагалася налагодити контакт з Іриною, дзвонила, писала повідомлення, але відповіді були холодними і стриманими.
Коли Ганнусі виповнилося два роки, Євгенія Михайлівна вирішила за будь-яку ціну привітати онуку особисто. Вона зателефонувала Ірині і повідомила про свій намір приїхати з подарунками. В голосі невістки не було ентузіазму, але відкритого відмови теж не пролунало. Зібравши найкращі іграшки, красиві вбрання й улюблені ласощі для Ганнусі, бабуся вирушила у довгу дорогу.
Прибувши до Чернігівської області, Євгенія Михайлівна сподівалася на теплий прийом, але реальність виявилася інакшою. Ірина зустріла її біля будинку і запропонувала прогулятись з Ганнусею на вулиці. На дворі стояв прохолодний осінній день, мрячив дрібний дощ. Бабуся, промокла і змерзла, стояла під парасолькою, тримаючи в руках пакети з подарунками, і намагалася насолодитися короткими митями спілкування з онучкою. Ірина не запросила її в квартиру, не запропонувала присісти, випити чаю або хоча б обігрітися після дороги.
Розмова була натягнутою й короткою. Ірина відповідала односкладово, уникаючи зорового контакту. Коли Євгенія Михайлівна простягла подарунки, невістка спершу відмовилась брати їх, але після вмовлянь все ж прийняла. Вже за півгодини Ірина сказала, що час Ганнусі обідати та спати, і, попрощавшись, пішла, залишивши бабусю на самоті під дощем.
Повертаючись до Києва, Євгенія Михайлівна не могла стримати сліз. Вона почувалася відкинутою і непотрібною. Розуміла, що син вчинив підло, зрадивши сім’ю, але не могла зрозуміти, чому Ірина переносить образу на неї. Адже вона завжди намагалася підтримувати невістку, допомагала з дитиною, була поряд у важкі моменти. Тепер же її позбавили можливості бачити, як росте і розвивається Ганнуся, позбавили радості бути бабусею.
Дома Євгенія Михайлівна довго не могла прийти до тями. Вона намагалася виправдати поведінку Ірини, розуміючи, що та пережила зраду і біль. Але серце не знаходило спокою. Вона сподівалася, що з часом невістка зм’якшиться і дозволить їй брати участь у житті онуки. Але поки лишалося лише чекати й вірити, що любов бабусі до Ганнусі зможе подолати стіни нерозуміння і образ.
