Пішла звичною стежкою до дитячого садка — тією самою, якою вже роки бігаю за своєю улюбленою Олесею. Зазвичай Explicit granddaughter помічала мене першою й неслася з криком: «Бабусю-у-у!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі засяяли, та вихователька миттєво зупинила її, щось тихо прошепотіла — і Олеся, похилившись, повернулася й пішла до кута з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчуючим тоном:
— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй чи батькові. Більш нікому.
Я стояла, наче в землю вросли. Ніби по обличчю в прекрасною. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онука… Я завжди була поруч — не через вдячність, а з любові.
Моя донька Соломія вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Олеся — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально вплелася в їхній ритм життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила до садка й забирала. Особливо коли Соломія з чоловіком потонули в роботі. Зять часто затримувався до ночі, Соломія приходила під кінець дня — у групі залишалася лише Олеся й один хлопчик його бабуся й дідусь живуть у іншому місті. А я — поруч! Завжди була!
Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла пиріжки, Олесі — нову ляльку, і помітила, що у Соломії змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:
— Соломійко, ти що, справді вирішила ще одну дитину народити за ваших фінансових обставин?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що пора. Різниця між дітьми буде як раз підходяща.
І тут почалося. Я не стрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледве дихають, аби начальство не звільнило, що живуть від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як впораюся з двома онуками на руках.
Соломія спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякуємо, мам, але далі ми впораємося без тебе.
І справляються. Але якою ціною? Олеся — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку відберуть, то в гру не беруть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у дежурній групі, де малеча з старшими. Галас, крики, хаос. А вона — тягнеться до виховательки, чекає, поки за нею прийдуть. А я — не можу. Мені заборонили.
Я принижено дзвонила Соломії, благала: «Ну годі! Ну посварились, ну обурились… Хто в родині не свариться?» А вона — холодна:
— Нехай сидить у садку аж до семи, вихователі за це гроші отримують. Може, навчиться спілкуватися, а то зовсім замкнута росте. Все до тебе да до тебе…
А я-то знаю: Олеся кожного ранку зі сльозами чіпляється за мамину руку, а ввечері, дивлячись у вікно, все шукає очима знайомий силует — мене. А я стою на відстані, як чужа. І серце стискається від болю й безсилля.
Ось так, одне необачне слово — і ти більше не бабуся. Просто жінка, яка колись читала казки, заплітала косички й цілувала у чоло. А тепер — позбавлена права бути поруч. Мовчання — справді золото. Краще б я його зберігала…
