«Між мною й його минулим — дитина, яку він не захотів полюбити»
Ми з Артемом одружилися, коли обидва вже пройшли крізь багато життєвих випробувань. Мені тридцять два, йому — тридцять три. За плечима не лише досвід, а ціла галерея помилок, розчарувань і зірваних сподівань. В нього — розлучення й донька. В мене — спокійне минуле без дітей та бур. Я не була проти його спілкування з дитиною, навпаки — підтримувала, спонукала, але Артем не хотів цього зв’язку. Зовсім.
Його перший шлюб не був коханням — лише вимученим кроком під тиском матері. Коли та дізналася, що дівчина вагітна, сказала рішуче: «Ти одружишся! Ти не даси її батькам втратити обличчя!» Батьки тієї дівчини благали, давили, умовляли — і він здався. Підпис у РАГСі, чемодан — і відразу в рейс. Артем щойно закінчив морехідне училище і вирушив у море. Ні весілля, ні персня — лише сухий штамп у папірцях.
Поки він пливив океанами, дружина народила дівчинку. Він повернувся, взяв її на руки — і… нічого не відчув. Ні радості, ні тепла, ні прив’язаності. Лише втому й порожнечу. Але раз узяв на себе роль батька — грав її далі. Ходив у рейси, повертався, привозив гроші, займався приватним бізнесом, утримував сім’ю. Жили у квартирі, подарованій тестем за «порятунок честі» їхньої доньки. Але любові в тому домі не було. Навіть інтим — рідкість. Як розповідав Артем, за всі роки можна було перелічити по пальцях, коли вони були справжніми чоловіком і дружиною.
Рано чи пізно це мало розвалитися. Так і сталося: одного разу він повернувся з рейсу — і довідався, що дружина йому зрадила. Вона не заперечувала. Плакала, благала пробачення, казала, що це випадковість. Але Артем зрозумів: це вихід. Він зібрав речі й пішов. Без скандалів, без істерик. Просто зачинив двері. Батьки тієї жінки навіть не намагалися його втримати — усім було зрозуміло.
Він ще двічі сходив у море, а потім вирішив: годі. Відкрив свою справу. За три роки бізнес уже приносив прибутки, колишня дружина й донька отримували гідні аліменти, і всі, здавалося, влаштувалися. А потім з’явилась я.
Ми познайомилися через роботу. Він приїхав за будматеріалами, і ми розговорилися. За пару днів мені доставили букет квітів і запрошення у кав’ярню. Все відбувалося швидко, гарно, щиро. Ми одружилися. Але я вже знала, що його мати — жінка з характером. Вона одразу запідозрила, що й мій шлюб з її сином — вимушений. Сумнівалася, не довіряла. Але я заспокоїла: дітей поки не плануємо, хочемо краще дізнатися одне одного.
Тоді вона з полегшенням зітхнула… і почала кожні вихідні привозити до нас ту саму дівчинку — Софійку. Дівчинку, яку мій чоловік, вибачте, навіть не сприймає як дитину. Так само, як і її матір. Він відсторонений, холодний, майже байдужий. А свекруха — навмисне. Шепче мені: «Сподіваюся, він її таки полюбить». Та ж дівчинка це відчуває. Вона заходить у дім і одразу біжить до мене. А тато? Тато надягає навушники, сідає за комп’ютер і поринає у «танчики».
А я залишаюся з Софійкою. Капризна, ображена, роздратована. І що б я не робила — усе не те. Вона не хоче тут бути. Не хоче бути з ним. І я її розумію. За пару годин я сама на межі — і дзвоню свекрусі, щоб забрала. Вона приїжджає. Переступаючи поріг, одразу питає: «Ну як вони? Поговорили? Помирилися?» А що їй відповісти? Що її син знову провів три години у віртуальних битвах, а я, як завжди, була нянею, вихователем і жилеткою для чужої дитини?
Свекруха миттєво міняє тон. Починає дорікати. Каже, що то я винувата, що не можу допомогти йому налагодити контакт. Що, мовляв, усе залежить від жінки — вона цемент родини. А я? Я втомилася бути цементом, який тримає на собі чужу провину, чужі помилки й чиюсь холодність. Я стараюся. Але в мене немає чарівної палички, щоб змусити чоловіка полюбити свою дитину. І якщо він сам цього не хоче — скільки б я не бігала,agiІ скільки б я не намагалася виправити те, що зломилося не через мене, — нічого не зміниться.
