Мені сорок один. І ніби я вже давно доросла, самостійна жінка — є чоловік, діти, робота, власний дім. Але всередині я та сама дівчинка, що колись дивилась у мамині очі, сподіваючись на тепле слово, ласку, підтримку. Хоч раз. Хоч півслова. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я живу з цією пекучою раною — з болем від материної неприязні.
У нас троє дочок. Я — старша. З дитинства мені здавалось, що саме я повинна бути її гордістю, опорою, «розумницею-дочкою». А я ж перша — найвідповідальніша, найстаранніша. Та для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, прогулювала школу, влаштовувала сцени, але їй усе пробачали — «у неї характер». А молодша… та й зовсім була маминою улюбленкою. Тихенька, слухняна, акуратненька. Мама завжди розповідала, як лягала спати з тривогою — підходила серед ночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була ніжна. Ну а я? Я — наче зайва.
Ні, я не злюсь на сестер. В них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає мені спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була тихою, слухняною. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але щораз, коли приїжджаю до неї, чую те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе робиш не так», «Ну в кого ти в мене така невдаха?»… Я намагалась не брати близько до серця, казала собі: «Ну такий у неї характер», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, важка робота, боротьба за сім’ю — і знову чуєш: «Погано прибираєш», «Готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «Дім — повний безлад»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Вдома тупієш! Швидше виходь, чого засиділась?
А коли я повернулась у офіс, знову почула докори:
— Ось, роботу знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! І взагалі — працівниця з тебе ніякова, нічого толком не вмієш.
І так — по колу. Порівняння. Знов. І знов. Молодша — красунька. Середня — молодець, чоловіка причарувала, гарно живе. А я — немов помилка. І щоразу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо скажи я хоч слово у відповідь — вона миттєво кине: «Отака ти невдячна донька. Тобі все не так!»
Інодині мені хочеться закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? Чому постійно мене принижуєш?» Але не можу. Боюся. Боюся, що якщо вибалакаю усе, що накопичилося за ці роки — вона відвернеться й зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.
Чоловік каже: «Пора вже викласти все. Може, прокинеться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — не просто людина. Вона — як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона робить мені боляче, вона — моя мама. І я, як дитина, досі сподіваюсь, що одного дня вона скаже:
— Доню, ти в мене гарна. Я тобою пишаюся.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя.
