Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори.
Мені сорок один. І нібито я вже давно доросла, самостійна жінка, в якої є чоловік, діти, робота, дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилась у мамині очі, сподіваючись почути щось тепле, ніжне, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я продовжую жити з цією палючою раною — з болем від материнської нерозділеної любові.
У нас у родині три доньки. Я — старша. Змалечку мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-дочкою». Адже я перша — найрозумніша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та й зовсім була маминою улюбленою. Тиха, спокійна, акуратна. Мама завжди казала, що засинала з тривогою — приходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — ніби зайва.
Ні, я не серджусь на своїх сестер. У них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає мені спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її визнання. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була слухняною дівчинкою. Не просила дорогих іграшок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але щоразу, коли я приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе робиш не так», «Та в кого ж ти в мене така невдала вийшла?»… Я намагалася не брати це до серця, казала собі: «Ну така в неї манера», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за твоєю спиною — роки зусиль, безсонних ночів з дітьми, праця на роботі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готувати не вмієш», «Діти в тебе дикі», «Дім — безлад»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти вдома тупієш! Швидше виходь, чого засиділась?
А коли я повернулась у офіс, знову почалися дорікання:
— Усе, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й взагалі — ти як працівник нікудишня, нічого толком не вмієш.
А потім — за колом. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красунка. Середня — молодець, чоловіка вдерла, живе непогано. А я — ніби помилка. І щоразу я мовчу. Я стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона одразу буркне: «От тобі й невдячна донька. Усе тобі не так!»
Іноді мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти завжди мене принижуєш?» Але я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюсь. Боюся, що якщо вилию все, що накопичилося за ці роки, — вона відвернеться й зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.
Чоловік каже: «Пора вже все викласти. Може, прочухається. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона мене ранить, але ж вона — моя мама. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що одного разу вона скаже:
— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя.
