«Я забрала матір до себе, але через місяць відвезла назад — і тепер усі вважають мене чудовиськом»
Коли я вирішила перевезти маму з села до Києва, мені здавалося, що це єдиний правильний вчинок. Вона вже не молода, жила сама в старому будинку, де з кожним роком усе важче: піч капризувала, вода в криниці зимі замерзала, а сусіди або померли, або стали такі самі старезні. Я думала, вона повинна бути поруч — під наглядом, у теплі, у зручностях. Але через місяць я сіла за кермо та повезла її назад у те саме село. І тепер, схоже, я стала ворогом номер один для всіх знайомих і навіть родичів.
— Як ти могла так вчинити? — питали мене.
— Це ж твоя мати! Рідна людина, не собака, щоб взяти — та й повернути!
— А якби твої діти так з тобою повелися? Отримаєш по заслугах!
Я чула все. І поради, і докори, і підступні підколки. Одні — прямо в обличчя, інші — за спиною, але до моїх вухів усе одно долітало.
«Бумеранг повернеться», — казали вони. Виправляйся, поки не пізно.
Але ж ніхто з них не був на моєму місці. Ніхто не жив із моєю матір’ю день-у-день. Ніхто не бачив, як із жвавої та доброї бабусі вона за кілька днів перетворилася на чужу людину, яка плаче, звинувачує, мовчить годинами і відмовляється від їжі. Ніхто, окрім мене.
Спочатку все було терпимо. Я облашовала їй окрему кімнату, купила нові капці, піжаму, розвісила улюблені фото, навіть привезла з села кілька її квітів. Хотіла, щоб їй було затишно. Але замість подяки — лише холод. Вона сиділа у кімнаті, наче я привезла її у чужий дім, наче я — не дочка, а наглядач. Я приносила їжу, запрошувала в душ, хоча в селі вона чудово справлялася сама. Але в місті — наче щось зламалося.
Минуло кілька днів, і вона почала… переставляти мою квартиру на свій лад. Переклала каструлі, тарілки, спеції. Пересунула у ванній усе, навіть мої косметичні засоби. Я намагалася не втручатися. Казала собі: це адаптація. Але потім пішли сльози. Щовечора. Спочатку. тихі, потім — істерики. Вона сиділа у кріслі й повторювала:
— Я тут ніхто… Я тут не господиня… Я не хочу так жити…
Я почувалася, наче стала катом. Хоча щиро хотіла лише допомогти.
— Я хочу померти у своєму домі, у селі. Де все моє. Де я знаю кожен куток. Де стіни мене чують…
Я намагалася переконати її залишитися. Говорила, що їй буде важко самій. Що ми поруч. Що онука поруч. Що допомога завжди буде. Але ні. Кожного дня ставало гірше. І я зрозуміла: якщо не поверну її назад, втрачу назаїжки. Або зійде з розуму від туги, або зламається так, що вже не виправиш.
Я зібрала її речі, завантажила у багажник і повела назад. Вона їхала мовчки. Жодного слова. Лише коли з’явився знайомий поворот до її хати, я почула:
— Дякую.
Зараз мама дзвонить мені майже щодня. Весела. Спокійна. Розповідає, що знову посадила огірки, що варить улюблений джем. БСвітло в її вікні тепер горить до пізньої ночі, а я нарешті перестала соромитися свого вибору.
