Олена Миколаївна сиділа на кухні, дивилась у вікно, де починав сипати перший грудневий сніг. Серце ніяло не від зими чи морозу, а від тривоги — за доньку, за онука, за завтрашній день. Марічка, її єдина дитина, носила під серцем дитинку. Вже тридцять восьмий тиждень — от-от пологи. А у самої всі думки — не про пелюшки чи колиску, не про молоко та безсонні ночі. У неї в голові — манікюри, спа-процедури, фотосесії, кав’ярні з подружками та відпустка на святкові дні.
Олена Миколаївна не одужувала. Як так? Де материнський інстинкт? Де це ніжне почуття, що прокидається навіть у кішок перед пологами? Де турбота, тривога, нарешті? Але Марічка складала лише список салонів краси та графік, куди вписала… бабусю. Тобто її. Саме їй доведеться сидіти з дитиною, поки молода мама «приводить себе до ладу».
— Мамо, ти ж все одно зараз не працюєш. Посиди з малюком, я сбігаю на зачіску та лак. Ну я ж маю виглядати гарно, не у халаті ж фоткатися з дитиною!
Олені Миколаївні тоді мало не підкачало. Доню, ти кого народжувати збираєшся — дитину чи атрибут для фото у соцмережах?
Марічка у шлюбі вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї хороший, спокійний, поважний. Робота є, квартиру в іпотеку купили за допомогою батьків. Довго не квапились із дітьми, кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті, довгоочікувана вагітність. Бабусі, звісно, раділи. Та виявилось, що майбутня мати підійшла до цього свята із зовсім іншим настроєм.
Спочатку Олена Миколаївна гадала — може, у неї просто такий період. Може, боїться, хвилюється — от і ховається за жартами. Але все стало ясно, коли вона побачила, як донька годинами передивляється сайти з пошуком няні… для новонародженої! Дитини ще немає, а мати вже шукає, кому б її доручити.
— Марічко, ти при здоровому глузді? Яка няня? З немовлям ти маєш бути сама! Налагодити режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому сипнув корм — і поряд!
— Мам, ти просто відстала від життя. За кордоном усі з нянею від народження. Мама — це не рабиня. Я теж людина, хочу пожити. Ну подумаєш, слинг — і поїхали. Зараз усюди із дітьми ходять, життя не закінчується!
Від цих слів у Олени Миколаївни все перевернулося. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Та ніхто не вважав, що це заважає життю. Навпаки — це і було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші та мило. Не було інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Була любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тут…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполВона лише сподівалась, що коли Марічка побачить свою дитину вперше, почує її перший крик і відчує теплоту маленьких рученят, її серце розтане, і вона зрозуміє, що справжнє щастя — не у модних процедурах, а в цій маленькій дитині, яка стане для неї цілим світом.
