Коли я нарешті знайшла особисте щастя, донька назвала мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.
Все своє життя я віддавала їй — спочатку доньці, потім онуці. Але, здається, мої рідні забули, що й я маю право на щось своє, не пов’язанесно з ними. Я вийшла заміж дуже молодою — у двадцять один. Мій чоловік, Олег, був тихою, мовчазною людиною, працьовитим до кінчиків пальців. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — нібито добра підробіток, перевезення вантажу в іншу область.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили і сказали, що Олега більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній одиноці. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити, як прогодувати дитину.
Хорошо хоч, що після Олега нам із донькою дісталася його однокімнатна квартирка. Якби не це — не знаю, як би ми викрутилися. За освітою я вчителька, тож спершу намагалася заробляти репетиторством прямо вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає мала дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Марійку. Як залишити дворічну саму на цілий день? Мати приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Марусю до себе. Майже два роки вона жила з бабусі та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові години, вела індивідуальні заняття.
На вихідних я їздила до доньки. Кожен прощальний момент розривав мені серце. Потім була черга до садочка — я боялася, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька виросла міцною і майже не хворіла. Згодом ми залишилися удвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не обходилося одним місцем — завжди два, а то й три. Але коли Марійка закінчила навчання і влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула вільно. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за будь-які підробітки. Організм почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт. Донька іноді заїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не було в її планах. Я почувалася закинутою. Все змінилося з народженням моєї онуки Софійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Дмитра. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Марійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малечею. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.
Цього року Софійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Ярославом. Він теж гуляв із онучкою. Ми розговорилися. Ярослав рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.
Коли я пізнала Ярослава, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Ярослав нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього з пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.
Але, на жаль, моя донька сприйняла це з неприязнью. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці.
— Мамо, ми зараз приїдемо із Софійкою, посидиш із нею на вихідних?
— Вибач, рідненька, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу попередь — обов’язково посиджу.
Марійка невдоволено хмикнула і відключилася. У понеділок ми з Ярославом повернулися додому. Я була у піднесеному настрої, сповнена сил. Насно звернула увагу, як у мене сяють очі. Усе було спокійно до п’ятниці, поки не задзвонив телефон.
— Нас запросили друзі, можна залишу Софійку?
— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. В мене все сплановано.
— Знову ти тиняєшся із своїм Ярославом?! Він тобі зовсім одурманив голову! — закричала вона.
— Мар’яночко, що ти несеш? — намагалася я її вгамувати.
— Ти зовсім забула про Софійку! Казала ж раніше, що тобі не треба ніяке щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Софійка як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось дядька?!
— Що ти верзеш?! Я як і раніше з неюЯкби вона тільки знала, як болять ночі, коли ти один на один з власною порожнечею.
