Щоденник
Все своє життя я віддала доньці, а потім – онуці. Але, схоже, мої рідні забули, що й у мене є право на власне щастя, не пов’язане виключно з ними. Я вийшла заміж дуже молодою – у двадцять один. Мій чоловік, Ігор, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кістки. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на пару тижнів – нібито гарний заробіток, перевезення вантажу в інший регіон.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що трапилося тоді. Просто одного дня мені подзвонили й повідомили, що Ігора більше немає. Я залишилася сама з двомарічною донечкою на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно пішли з життя, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити та як прогодувати дитину.
Хорошо хоч, що після Ігора нам із донечкою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це – не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася давати уроки вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає малеча, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Марійку. Як залишити двурічну дитину одну на цілий день? Мама приїхала одного разу, побачила мою розпач – і забрала Марусю до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Вчителювала у школі, брала додаткові уроки, займалася з дітьми.
На вихідних я їздила до доньки. Кожне прощання розривало мені серце. Потім була черга до дитячого садка – я хвилювалася, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донечка росла міцною і майже не хворіла. Згодом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не працювала на одному місці – завжди два, а то й три. Але коли Марійка закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула із полегшенням. І водночас відчула шок – адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за будь-яку роботу. Організм уже почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт Барсик. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день – явно не було в її планах. Я почувалася занедбаною. Все змінилося з народженням моєї онучки Софійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка – Тарасика. Покупки, прибирання, збори до пологового – все лежало на мені. А потім, коли Марійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малям. Але не скаржилася – навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Софійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила з нею уроки, гуляли у парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Олегом. Він теж гуляв із онукою. Ми розбалакалися. Олег рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці з вихованням дівчинки.
Коли я дізналася Олега, то ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку – мала дитина, потім – робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося – бувають. Олег нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього із пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.
Але, на жаль, моя донька сприйняла це із неприязню. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
– Мамо, ми зараз приїдемо з Софійкою, посидиш із нею на вихідних?
– Пробач, ріднесенька, але в мене вже є плани. Нас немає у місті. Наступного разу скажи заздалегідь – обов’язково посиджу.
Марійка невдоволено хмикнула й відключилася. У понеділок ми з Олегом повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Все було спокійно до п’ятниці, доки не луА потім знову задзвонив телефон, і я зрозуміла – цей конфлікт ще не закінчився.
