Минуло два роки. Відтоді донька не написала мені жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — 70…
Мою сусідку, Ганну Степанівну, знають у дворі всі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, куди їздила з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. Та напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона несподівано відкрила душу. Тоді я вперше почула історію, від якої й досі холоне серце.
Коли я зайшла до квартири, Ганна Степанівна була не в гуморі. Зазвичай жвава й повна енергії, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер більше не діє. Адреси її я вже не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Степанівна почала говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Олегом рано одружилися, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, часто сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія його всього життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олег наче розквітнув наново. Носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витрачали всі заощадження. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вирвали з нього шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона відвідувала мене, ми спілкувалися, усе було, як звичайно. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку й купити свою квартиру.
Я зітхнула й пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Олегом збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на лікування. Моя пенсія ледь вистачає на комуналку й ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однушку десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Олег робив власними руками. Тут пройшло усе моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це все заради неї, що квартира таки дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима й пішла. Відтоді — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку й тепер працює на знос — на двох роботах, постійна гонка. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я вже не можу додзвонитися — мабуть, номер змінила. Напевно, вона не хоче бачити мене. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще проживу в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
